Герман Гессе - Степовий вовк

— Жінки немає вже, ми розлучилися. А коханка є, та вона не тут. Я рідко її бачу. Ми не дуже ладнаємо одне з одним.

Дівчина тихо свиснула.

— Ти, видно, добра цяця, що з тобою ніхто не може вжитися. А тепер скажи: що сьогодні ввечері сталося таке особливе, що ти гасаєш по місту сам не свій? Полаявся з кимось? Програв гроші?

Мені було важко їй щось пояснити.

— Бачите,― мовив я,― все, власне, почалося з дрібниці. Мене запросив у гості один професор,― сам я, до речі, ніякий не професор,― і мені, правду казати, не треба було йти туди, я вже відвик сидіти в чужих людей і точити теревені. Вже заходячи до будинку, я відчував, що все це добром не скінчиться. І коли вішав капелюха, то ще й подумав, що, мабуть, мені скоро доведеться його одягати. Ну, а в того професора стояв на столі портрет, нікчемний портрет, що почав мене дратувати...

— Який портрет? І чому він тебе дратував? ― перебила мене вона.

— То був портрет Гете, знаєте, поета Гете. Але він там був зображений зовсім не схожим на себе ― хоч, звичайно, ніхто добре не знає, який він був насправді, бо його вже сто років як немає на світі. Але якийсь сучасний художник намалював Гете таким, яким він його собі уявляв, так прилизав його, що портрет видався мені огидним, роздратував мене ― не знаю, чи ви мене розумієте.

— Не бійся, дуже добре розумію. Кажи далі!

— Я вже перед тим розходився в поглядах із професором. Він був великий патріот, як майже всі професори, і під час війни завзято допомагав обдурювати народ ― звичайно, з найкращими намірами. А я проти війни. Ну, та байдуже. Отже, далі. Мені взагалі не треба було дивитися на той портрет.

— Авжеж, не треба було дивитися.

— Але, по-перше, я був ображений за Гете, якого дуже й дуже люблю, а по-друге, подумав... ну, в мене з'явилася десь така думка чи почуття: ось я сиджу в людей, яких вважав схожими на себе й вірив, що вони люблять Гете так само, як і я, і мають про нього приблизно таке уявлення, як я, аж раптом бачу в них на столі цей сфальшований, підсолоджений, з несмаком зроблений портрет, і вони вважають його чудовим, зовсім не помічають, що він за своїм духом ― цілковита протилежність справжньому Гете. Їм цей портрет надзвичайно подобається, і, про мене, хай собі подобається,― але я після цього відразу втратив до них довіру, перестав відчувати їх приятелями, духовно спорідненими зі мною. А втім, ми й так не були великими приятелями. Одне слово, мені стало прикро й сумно, я побачив, що я зовсім самітній і ніхто мене не розуміє. Збагнули?

— Певно, що збагнула. А що далі? Ти луснув тим портретом їх по головах?

-Ні, я посварився й пішов, хотів вернутися додому, але...

— Але там не було мами, щоб утішити або вилаяти дурненького хлопчика. Ну що ж, Гаррі, мені тебе майже шкода, такої дитини, як ти, ще треба пошукати.

Так, мені теж здавалося, що вона каже правду. Вона дала мені випити чарку і взагалі поставилась до мене, як мати. Але, час від часу поглядаючи на неї, я бачив, яка вона молода й гарна.

— Отже,― почала вона знов,― той Гете вже сто років як помер, і Гаррі його дуже любить, і чудово знає, який у Гете повинен бути вигляд, і, звичайно, має слушність, правда ж? А художник, що також обожнює Гете й намалював його портрет,― той не має слушності, і професор також не має, і взагалі ніхто не має, бо Гаррі не подобається, щоб хтось мав слушність, він не може цього стерпіти, він тоді посвариться й піде! Але якби він був розумний, то просто посміявся б з художника й професора. А якби він був божевільний, то шпурнув би їм в обличчя їхнього Гете. А що він просто хлопчак, то біжить додому й хоче повіситись... Я добре зрозуміла твою історію, Гаррі. Це кумедна історія, мені від неї стає смішно. Стривай, не пий так швидко! Бургундське слід пити помаленьку, а то дуже сп'янієш. Тобі все треба казати, як малій дитині.

Вона дивилася на мене суворо, осудливо, як шістдесятирічна гувернантка.

— О, так,― мовив я задоволено,― кажіть мені все.

— Що я маю тобі казати?

— Все, що хочете.

— Добре, я скажу тобі щось. Я вже цілу годину звертаюся до тебе на «ти», а ти й досі кажеш мені «ви». Тобі аби латина та грека, аби все було якомога складніше! Коли дівчина звертається до тебе на «ти» і вона тобі не огидла, то й ти кажи їй «ти». Ну от, чогось навчився. І ще одне: я вже півгодини знаю, що тебе звуть Гаррі. Знаю, бо спитала тебе. А ти не хочеш знати, як мене звуть.

— О, навіть дуже хочу.

— Спізнився, хлопче! Спитаєш, як ми знов побачимося. Сьогодні я вже тобі не скажу. Ну, а тепер я піду танцювати.