Герман Гессе - Степовий вовк

Справді, йому вже дарма було казати щось поважне. Він весело й пружно пританцьовував, і примула то вистрілювала з його зірки, мов ракета, то меншала й зовсім зникала. Дивлячись, які блискучі він робить фігури, я подумав, що цей чоловік принаймні не пропустив нагоди навчитись танцювати. Він танцював чудово. Раптом я знов згадав про скорпіона, чи то пак, Моллі, й запитав Гете:

— Скажіть, будь ласка, Моллі тут немає?

Гете голосно засміявся. Він підійшов до столу, витяг шухляду, взяв звідти гарну шкіряну чи оксамитову скриньку, відчинив її і підніс мені до самих очей. Там, на темному оксамиті, лежала малесенька, бездоганна, мерехтлива жіноча ніжка, чудесна ніжка, трохи зігнута в коліні, з витягненою вниз ступнею, що кінчалася найтендітнішими в світі, довгими пальчиками.

Я простяг руку, щоб узяти ту ніжку, в яку зразу ж закохався всім серцем. Та тільки-но я хотів схопити її двома пальцями, як вона нібито ледь ворухнулася, і в мене враз з'явилася підозра, що то, мабуть, скорпіон. Гете немов прочитав мої думки, він немов цього й хотів: побачити моє глибоке збентеження, побачити, як у мені гарячково змагатимуться бажання й страх. Він тримав чарівного скорпіончика перед самим моїм обличчям, дивився, як я його прагну і як його боюся, і, мабуть, це його неабияк розважало. Поки Гете дражнив мене цією гарненькою, небезпечною штукою, він раптом знов зробився старим, дуже старим, тисячорічним, сивим, як молоко, і його зів'яле старече обличчя тихо, нечутно сміялося, він весь тремтів зі сміху, задоволений своїм моторошним жартом.

Прокинувшись, я забув свій сон і згадав його аж пізніше. Я проспав, мабуть, з годину, хоч ніколи не думав, що можна заснути на стільці в ресторані, серед музики й метушні. Моя мила дівчина стояла переді мною, поклавши мені руку на плече.

— Дай мені дві або три марки,― сказала вона.― Мені треба розрахуватися в буфеті.

Я дав їй свій гаманець, вона пішла й скоро вернулася.

— Ну, тепер я ще можу хвилину посидіти біля тебе, а тоді мушу йти, в мене побачення.

Я злякався.

— З ким? ― швидко спитав я.

— З одним добродієм, голубе. Він запросив мене до бару «Одеон».

— Ох, я думав, що ти не кинеш мене самого.

— То було б самому запросити мене. Він тебе випередив. Нічого, зате ти заощадиш багато грошей. Ти знаєш «Одеон»? Після півночі там подають тільки шампанське. М'які крісла, негритянський оркестр, дуже гарно.

Усього цього я не врахував.

— То дозволь мені запросити тебе! ― благально мовив я.― Я думав, що так і має бути, адже ми стали друзями. Я запрошу тебе, куди хочеш, тільки скажи куди.

— Дуже мило з твого боку. Але ж обіцянка є обіцянка, я дала слово й дотримаю його, піду. Не думай більше про це! Випий ще трохи, в нас лишилося в пляшці вино. А потім чемно підеш додому й заснеш. Пообіцяй мені, що так зробиш.

— Ні, я не можу піти додому, ти ж знаєш.

— Горе мені з твоїми історіями! Ти ще й досі не розрахувався з тим Гете? (Тієї миті я згадав сон про Гете.) Але якщо ти справді не можеш піти додому, то лишайся тут, у цьому будинку можна переночувати. Замовити тобі номер?

Я зрадів і запитав, де я зможу знов її побачити. Де вона живе? Вона мені не сказала де, мовляв, як трохи пошукаю, то десь її знайду.

— А може, все-таки дозволиш мені запросити тебе?

— Куди?

— Куди хочеш і коли хочеш.

— Гаразд. У вівторок повечеряємо в «Старому францисканці», на другому поверсі. До побачення.

Вона подала мені руку. Аж тепер я звернув увагу на ту гарну, міцну, розумну й добру руку, що так пасувала до її голосу. Дівчина глузливо засміялася, коли я поцілував їй руку.

Вже виходячи, вона ще раз обернулася до мене й мовила:

— Я тобі ще щось скажу, з приводу Гете. Знаєш, так, як у тебе вийшло з Гете,―- ну, що тебе роздратував його портрет,― у мене часом буває зі святими.

— Зі святими? Ти така побожна? Ні, я, на жаль, не побожна. Та колись була побожна і знов колись буду. Тепер я не маю часу бути побожною.

— Не маєш часу? Хіба на це треба часу?

— О так. Щоб бути побожною, треба часу, ба навіть треба бути незалежною від часу! Не можна бути справді побожною і водночас жити реальним життям, та ще й надавати йому значення: часові, грошам, барові «Одеон» тощо.

— Розумію. А як було з тими святими?

— Бачиш, є святі, яких я особливо люблю: Стефана, святого Франца й ще декого. І, буває, мені потраплять на очі такі облудні, фальшиві, дурні зображення цих святих, а також Спасителя й Богоматері, що просто гидко на них дивитися, так, як тобі на той портрет Гете. Коли я бачу такого солодкавого, ідіотичного Спасителя чи святого Франца і бачу, що ті мальовидла здаються комусь гарними й величними, то мені аж боляче стає за справжнього Спасителя, і я думаю: ох, навіщо він жив і так тяжко страждав, коли людям досить такого нікчемного його образу! А проте я знаю, що й той образ Спасителя чи святого Франца, який я собі створила в душі,― тільки людський образ і до прообразу йому далеко, що самому Спасителеві цей мій внутрішній образ його здався б таким самим дурним і примітивним, як мені здаються ті солодкаві підробки. Я кажу це не для того, щоб виправдати твоє роздратування і твоє обурення портретом Гете,― ні, ти не маєш рації. Я хочу тільки показати, що можу зрозуміти тебе. Ви, вчені й митці, думаєте про всілякі там високі матерії, але ви такі самі люди, як і всі ми, а ми теж маємо свої мрії і свої уявлення. Я, наприклад, помітила, пане вчений, що ти трохи збентежився, міркуючи, як би його розповісти про свою пригоду з Гете,― тобі довелося добре напружуватися, щоб пояснити простій дівчині свої мудрі думки. От я й хотіла тобі показати, що ти дарма так напружувався. Я тебе розумію. Ну годі, тобі треба йти спати.