Герман Гессе - Степовий вовк

Дівчина пішла, а старий служник повів мене на третій поверх, але спершу запитав, де мої речі. Почувши, що в мене немає ніяких речей, він сказав, щоб я заплатив наперед «гроші за нічліг». Тоді завів мене старими темними сходами до кімнати й лишив самого. В кімнаті стояло просте дерев'яне ліжко, дуже коротке й тверде, а на стіні висіла шабля, кольоровий портрет Гарібальді і зів'ялий вінок з якогось ювілею. Як би мені тепер знадобилася піжама! Добре, що хоч була вода й маленький рушник. Я вмився й одягнений ліг на ліжко, не погасивши світла. Я мав доволі часу на роздуми. Отже, з Гете все було з'ясоване. Як добре, що він мені приснився! І ця дивовижна дівчина ― якби хоч я знав, як її звати! Нарешті з'явилася людина, жива людина, що розбила тьмяний скляний ковпак мого омертвіння і простягла мені руку, добру, гарну, теплу руку! Нарешті знов з'явилося щось таке, що мене стосується, про що я можу думати радісно, схвильовано, зацікавлено! Нарешті відчинилися двері, в які до мене ввійшло життя! Може, я житиму, може, знов стану людиною. Моя душа, що була заснула й майже замерзла серед холоднечі, знов почала дихати, сонно тріпати тоненькими кволими крилами. В мене побував Гете. Чужа дівчина наказала мені їсти, пити, спати, так привітно до мене поставилась, висміяла мене й назвала дурним хлопчаком. А ще моя нова чудова приятелька розповіла мені про святих і довела, що навіть у своїх найбільших дивацтвах я не самітний, не якийсь хворобливий, нікому не зрозумілий виняток, що є люди такі, як я, і що вони мене розуміють. Чи я її ще побачу? Так, напевне побачу. На неї можна покластися. «Обіцянка є обіцянка».

Я не помітив, як знов заснув, і проспав чотири чи п'ять годин. Минула вже десята, коли я прокинувся ―- в зім'ятому костюмі, змучений, стомлений. Я пригадував, що вчора зі мною сталося щось страшне, але був живий, сповнений надій і світлих думок. Повернення додому, до свого помешкання, вже не лякало мене так, як учора. На сходах, трохи вище від араукарії, я зустрів «тітку», свою господиню. Та сьогодні мені не хотілося з нею зустрічатися, бо все-таки, невиспаний, незачесаний і неголений, я мав не дуже приємний вигляд. Я привітався й хотів пройти повз неї. Вона давно помітила, що я люблю бути сам, не хочу, щоб на мене звертали увагу, й завжди поважала це моє бажання. Проте сьогодні справді наче роздерлася запона, впала стіна, що відділяла мене від навколишнього світу,― господиня засміялась і зупинилася.

— Ви сьогодні загулялися, пане Галлере, навіть дома не ночували. Мабуть, добре стомилися!

— Так,― сказав я і теж засміявся.― Вчора в мене був надто неспокійний вечір, і я не хотів порушувати ладу у вашому домі, тому заночував у готелі. Я дуже шаную спокій і гідність вашої господи й часом сам собі здався в ньому чужорідним тілом.

— Не глузуйте, пане Галлере!

— О, я глузую тільки з самого себе.

— Якраз із себе ви й не повинні глузувати. І не повинні почувати себе в моєму домі «чужорідним тілом». Живіть, як вам подобається, і робіть, що хочете. Я вже мала багато пожильців, і серед них були дуже і дуже шановні люди, але таких спокійних, як ви, ще не було, і ви менше, ніж будь-хто, заважаєте нам. А тепер, може, вип'єте чаю?

Я не відмовився. Вона подала чай у своїй вітальні з гарними дідівськими портретами й дідівськими меблями, і ми трохи погомоніли. Привітна господиня, не дуже випитуючи мене, дізналася дещо про моє життя й про мої погляди. Вона слухала мене уважно й водночас по-материнському поблажливо, як розумні жінки слухають сповідь чоловіків про свої дивацтва. Зайшла мова й про її племінника, і вона повела мене до сусідньої кімнати й показала його останнє захоплення ― радіоприймач, який він сам зробив на дозвіллі. Працьовитий юнак просиджував над тим приладом усі свої вечори, захоплений ідеєю радіо, побожно схиляючи коліна перед богом техніки, що спромігся через тисячоліття відкрити й дуже незугарно втілити в життя речі, які кожен мислитель завжди знав і мудро використовував. Ми поговорили про це, бо тітці була не чужа побожність і вона не цуралася релігійних тем. Я розповів їй, що стародавнім індійцям добре відома була всесутність усіх сил і дій, що техніка довела до загальної свідомості лише невелику частку цих фактів і що досі вона тільки сконструювала вкрай недовершені приймачі й передавачі звукових хвиль. Головного ж із того стародавнього вчення, нереальності часу, техніка ще й досі не помітила, але, звичайно, вона колись таки «відкриє» цю нереальність, і спритні інженери знайдуть їй застосування. Згодом, може, навіть скоро, відкриють, що нас завжди оточують не тільки сучасні, теперішні образи й події,― як, скажімо, музику з Парижа чи Берліна тепер чутно у Франкфурті або в Цюріху,― а що так само занотоване й існує все, що будь-коли діялося, і що, може, ми одного чудового дня почуємо за допомогою дроту чи без нього, з усякими побічними звуками, чи без них голос царя Соломона й Вальтера фон дер Фогельвейде. І що все це, так само як сьогодні перші кроки радіо, служитиме людям тільки для того, щоб утікати від себе й від своєї мети, обплутувати себе все густішою мережею розваг та непотрібної діяльності. Проте всі ці звичні для мене речі я висловлював не таким тоном, як завжди, не нападав зі злістю й глумом на нашу добу й техніку, а говорив весело, жартівливо, тітка усміхалася, ми обоє були задоволені й просиділи за чаєм, мабуть, з годину.