Герман Гессе - Степовий вовк

— О, то ви мені закидаєте нещирість? Яке гучне слово! А ви б не пояснили мені докладніше, що ви маєте на увазі?

А чому ж, залюбки поясню.

— Ви, пане фон Гете, як кожна людина великого інтелекту, добре пізнали й відчули сумнівність і безнадійність людського життя: красу миті і її жалюгідне згасання; неможливість злетіти до чудесних верховіть почуття без того, щоб не заплатити за той злет рабством у буднів, палку тугу за царством духу, яка перебуває у вічній, смертельній боротьбі з такою самою палкою, священною любов'ю до втраченої невинності природи; це жахливе перебування в порожнечі й непевності; цю страшну свідомість, що нам судилося вдовольнитись скороминущим, а не тривалим і повноцінним, вдовольнятися вічними спробами, вічним дилетантством,― одне слово, всю безвихідь, приреченість і пекучу безнадійність людського буття. Все це ви знали, часом навіть визнавали, а все ж таки ціле своє життя проповідували протилежне, проголошували віру й оптимізм і навіювали собі та іншим ілюзію про тривалість і значущість наших духовних потуг. Ви відштовхували і придушували тих, хто дошукувався глибини, приглушували голос гіркої правди і в собі самому, і в Клейсті та Бетховені. Десятки років ви вдавали, буцімто нагромадження знань, колекціонування речей, писання і збирання листів, весь ваш веймарський старечий побут справді є способом увічнити мить,― а ви ж її тільки муміфікували,― справді є способом одухотворити природу, а ви ж із неї тільки могли зробити стилізовану маску. Ось та нещирість, яку ми вам закидаємо.

Старий таємний радник задумливо дивився мені у вічі, й далі всміхаючись. Потім, на мій подив, запитав:

— Коли так, то вам, певне, дуже не подобається «Чарівна флейта» Моцарта?

І не встиг я заперечити, як він додав:

— «Чарівна флейта» показує життя як чудову пісню, звеличує наші почуті я, хоч вони й скороминущі, як щось вічне й божисте, вона не погоджується ні з паном фон Клейстом, ні з паном Бетховеном, а проповідує оптимізм і віру.

— Ну так, так! ― сердито вигукнув я.― Бог його знає, чому вам спала на думку саме «Чарівна флейта», яку я люблю над усе! Але Моцарт не дожив до вісімдесяти двох років і в своєму особистому житті не дбав про довголіття, про лад, про бундючну гідність, не так, як ви! Він не був такий пихатий! Він відспівав свої божисті мелодії і помер. Помер молодим, бідним, невизнаним...

Мені перехопило подих. Треба було десятьма словами віддати тисячу думок. Чоло мені зросив піт.

Але Гете дуже привітно мовив:

— Мабуть, це справді непростимий гріх, що я дожив до вісімдесяти двох років. Але я з того мав набагато менше задоволення, ніж ви собі уявляєте. Ви маєте слушність: я завжди прагнув довголіття, завжди боявся смерті і боровся з нею. Я вважав, що боротьба зі смертю, тверда, вперта воля до життя ― це рушійна сила життя й діяльності всіх видатних людей. І я своїми вісімдесят двома роками, мій юний друже, так само переконливо довів, що врешті кожна людина мусить померти, як довів би це, померши школярем. Якщо це може мене виправдати, то я б ще додав: у моїй вдачі було багато дитячого, я був дуже цікавий до всього й любив гаяти час на гру. І дуже багато його згаяв, поки переконався, що треба колись кінчати гру.

Кажучи це, він усміхнувся ― хитро, навіть пустотливо, мов хлопчак. Він став вищий, стояв вільніше, вираз напруженої гідності зник з його обличчя. І тепер навколо нас забриніли мелодії, самі пісні на слова Гете. Я виразно почув Моцартову «Фіалку» й Шубертове «Хай знов і луг, і ліс». Обличчя в Гете також порожевіло, помолодшало, він сміявся і ставав схожий то на Моцарта, то на Шуберта, наче їхній рідний брат, зірка в нього на грудях обернулася на букетик лугових квіток, посеред якого весело, буйно цвіла жовта примула.

Мені не дуже подобалося, що старий так легко, жартома відбився від моїх запитань і звинувачень, і я докірливо глянув на нього. Тоді він нахилився вперед, притулив губи, що стали вже зовсім як у дитини, до мого вуха й тихо прошепотів:

— Юначе, ти надто поважно ставишся до старого Гете. Не треба так ставитись до старих людей, що вже померли, бо це буде несправедливо. Ми, безсмертні, не любимо, щоб до нас так ставились. Ми любимо жарт. Поважність, юначе,― це питання часу; воно виникає тому, признаюся тобі, що люди переоцінюють час. Я теж колись надто цінував час, тому й хотів дожити до ста років. А вічність, щоб ти знав, не має часу. Вічність ― це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати.