Шарль де Костер: Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

І тут — ще один вкрай характерний вимір Де Костерової естетики. Надзвичайна барвистість тієї матеріальної фактури у ній — то, схоже, є літературним перетворенням старовинного, саме «нижньонімецького» наближення до стихій матеріального. Наближення у малярстві нідерландському. Фламандському. І нарешті голландському. «Фламандской школы пестрый сор» (Пушкін). Малярські сюжети і засоби письменник уже пізніших часів перетворив на справжнє золото літературної описовості. «Легенда» мерехтить усіма барвами, відтінками і відблисками того малярства. У певному значенні Де Костер ніби завершує його, вже суто своїми — літературними — засобами. Неймовірно живі його «натюрморти». Особливо їстівні…

Ось так і був створений, може, останній великий національний епос Європи. Серед іншого, ніби романне їй, тій Європі, напучування: ось як колись вона розпочиналася у новій своїй історичній якості. І хай не забуває той свій «новоєвропейський» дебют. Свої великі проекти…

«Провінційний журналіст», отож, ніби якимось атлантом підняв художнє завдання, еквівалентне у своїй грандіозності найбільшим подвигам світової літератури.

Серед іншого, геніальний артистичний інстинкт підказав йому зупинитися на історично ніби незавершеному фламандському феномені, який у ту епоху не тільки видавався історично ще саме невирішеним, а навіть «призабутим» тією історією. Фламандське, мовляв, це щось «провінційне», вчорашній день історії без дня завтрашнього в ній. «Мало-голландське» і т. п.

Але що ми знаємо-відаємо про той завтрашній день?

Франкофонний роман Де Костера — отже, роман, написаний однією із найавторитетніших мов світу, — про фламандський світ, який тоді видавався вже європейською глушиною.

Мовляв, Фландрія — відпрацьована пара історії.

…Прикро, але самі фламандці поставилися до Де Костерового роману стримано, а то й прохолодно. Серед інших претензій, чому роман «про нас» та написаний «не наською» мовою? А на набридлому «жаргоні» тих франкофонних валлонів, які, де тільки можуть, усе «наське» витісняють… На Україні «Енеїду навиворіт» колись ганили за «котляревщину», отже, за геніальний її сміх. У Фландрії «Легенду» — сказати б, за «декостерівщину». Тобто за надміру гучний регіт, за її надто голосні веселощі.

Словом, «Легенда» опинилася посередині світової літератури — великої — доволі пізно. І за особливих умов тогочасної історії, за загальним своїм характером несприятливих.

Тільки от для того роману історія зробила виняток. Під час Першої світової великодержавне знову, вже традиційно, спробувало сконфіскувати бельгійську суверенність. Розтоптану германсько-кайзерівським окупаційним чоботом. Щоправда, окупанти спробували у Фландрії створити сателітну політичну структуру, ніби симетричну сателітному українському гетьманатові. Але без особливого успіху.

Словом, світ обурився тією окупацією. І якось необхідно зацікавився долею власне Бельгії, а от і Фландрії.

Характерно, що саме тоді, в ті воєнні роки, наш земляк-літератор Аркадій Горнфельд і переклав «Легенду» російською мовою: «Попіл Клааса стукає в моє серце»…

То була доба, коли «національне» заблукало на чорнотропах історії, охопленої ксенофобією, лютим шовінізмом, узагалі людоненависництвом.

Але бельгійсько-фламандська проблематика всупереч тому зберегла свою первісну народно-гуманістичну напругу, високий пафос справжньої мети автентично-національного. Як знаряддя людяності, а не проти неї. Хоча зрозуміло, що сміхову силу «Легенди» подальша література вже не могла повторити.

Світ став іншим.

Але у ньому все ж таки залишилася «Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака», цей романно закодований дебют нової Європи. Муки і радість того її народження. Великі плани-проекти, грандіозні мрії і наміри історії довкола того народження.

І, може, «народне» у його звитягах і в його веселощах ще виявить себе — в історії прийдешній?

Один видатний російський письменник свій роман назвав просто: «Народ безсмертний».

І напевне не тільки фламандський, якого обезсмертив письменник бельгійський.

А щодо подальшої ролі того народу… Десь порівняно недавно натівське командування влаштувало на тій території маневри. Мета — війна проти партизанського підпілля. «Місцевим» необережно запропонували умовно переховувати — умовних «партизанів». «Своїх».

…І нащадки Уленшпігеля, фермери, рибалки, клерки, черниці і так далі, чи не відразу поновили героїку бельгійського антиокупаційного підпілля Першої і Другої світових. Поновили так, що те командування так і не спромоглося до кінця маневрів знайти тих умовних «гезів»…