Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Письменник, отже, щось капітально вгадав у речовині історії — у її великих кризах і перемінах. Саме з нідерландської революції вона зсувається у своїй першоприсутності — від монархії до того, що пізніше назвуть європейською демократією. Але все ж таки — чим є та народоприсутність у романі Де Костера?

Якось так історично склалося, що у європейських літературах тепер уже позаминулого століття з певного його періоду «народне» потроху почало означати «консервативне». Та й не тільки у красному письменстві, а й у суспільному побуті, серед іншого, у політичному житті. Тоді як головного — ультранародного — героя, що проходить тут через весь психологічний і інший спектр існування, разом з тим у консерватизмі аж ніяк не запідозриш: він, Уленшпігель — саме втілення людського пориву, особливої і водночас достеменної «авангардності». Він — справді у передніх лавах історії. Історії, яка, за «Легендою», виносить щонайсуворіший вирок монархам-деспотам, вивільняючи водночас місце… Кому і для чого? Що ж стоїть за тим входженням «народного» на європейський, а по тому і всесвітній обрій? Що несе з собою Уленшпігель?

Всупереч поширеним реакційним передсудам «народне» — то зовсім не синонім «консервативного». «Народне» має свою іншу традицію і тенденцію, яка і визначила світовий пейзаж останніх століть. «Національний».

Уленшпігель — то, за автором, граничне уособлення «фламандського». «Дух нашої матері Фландрії», — як сказано в останніх рядках роману.

«Національне» тут для Де Костера — це аж ніяк не дистанціювання від чужого і взагалі чужинця, від етнічно «не-свого». Не ксенофобія. Ні. Це передовсім — найдавніший, вповні випробуваний людським досвідом спосіб колективного, родового — не-егоїстичного — існування. Конче потрібний цивілізації. А особливо сучасній. Вона має здійснюватися не через великих монархів, цих великих же егоїстів, а саме через ту етнічну і, якщо завгодно, територіальну співдружність людей. Патетично кажучи, хоча б через ту ж «Фландрію»… Як одну із багатьох національно-колективних величин історії — у позитивному її розвитку і напрямі.

«Фландрія», зрозуміло, тут синонімічна всім іншим народам.

…Це вже пізніше, уже після Де Костера, «народне» у бельгійській літературі (і зрештою, не тільки у ній) якось ніби загусло, застигло. Втратило свою першоенергію. Перетворилося на щось справді консервативне, упокоєне і неспішне. На такий собі реакційно-моралістичний докір сум’яттю біжучоі історії. Тоді як «Легенда» — це неймовірної рухливості колосальний образ, ніби роман-гобелен (фламандський винахід!) молодої національної інтенсивності. Тіль Уленшпігель. Тобто «Тільберт» (меткий, рухливий). Так охрестили героя, а по тому він посвячує саму довколишню історію у ту рухливість. У її грандіозні тогочасні метаморфози.

Так, народно-традиційне тут зовсім не консервативне.

А що ж є основним знаряддям тієї інтенсивності і рухливості? А те, що десь уже після Де Костера з катастрофічною швидкістю зникає із національної літератури. І не тільки з неї.

Сміх. Тобто те, що століттями і навіть тисячоліттями було найбільш автентичною традицією народу. Будь-якого, зрештою. Але от «нижньонімецького», Уленшпігелевого, особливо. Сміх як особливе закляття усіх можливих лих і нещасть. Усіх надміру застиглих форм життя. Сміх як стратегія незмінної перемоги над ними.

Колись український письменник Євген Гуцало сказав про твір іншого письменника: це роман, де володарює сміх.

Як шкода, що це сказано не про «Легенду про Уленшпігеля і Ламме Гудзака»… Книга, що у ній справді володарює-панує сміх.

За одним із своїх численних фахів Уленшпігель — блазень. Тільки, зрозуміло, не у пізньому, звироднілому значенні цього слова. Уленшпігель-блазень — невтомний у нескінченних своїх жартах памфлетист, «сатирик» людської глупості і дурості. Всіх їхніх поверхів, прояв і вимірів. Сміх — то і є справжня духовна гігієна світу, яка його очищає від тієї глупоти.

Де Костер жив — а чи точніше помирав — тоді, коли той сміх уже потроху сам завмирав. Принаймні він уже не проривався в красне письменство. З такою енергією, як у «Легенді», де його відгомін ще чути на повну силу.

Отож, письменник у своєму великому романі повернувся до великих першопочатків Нового часу ще й тому, що в ту епоху народний сміх лунав особливо голосно і невимушено, очищаючи історичну дорогу тому часові.

Сміх цей, як правило, ніби і цілком простодушний. Навіть «елементарний». Акустичний його ефект-регіт далекий від, сказати б, спеціалізованого, витонченого «інтелігентського» дотепу. Він ще міцно пов’язаний з фізіологією і взагалі з матеріальною фактурою світу цього. Товстун Ламме Гудзак…