Шарль де Костер: Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Те велике всеєвропейське народобудівництво від Піренеїв до Києва… Саме у розмаїтті способів, «стилів» і особистостей того будівництва, його політичної, інтелектуальної, художньої чи якоїсь іншої архітектури.

То могла бути і грандіозна революція (скажімо, польська, а затим угорська). І творення систематизованого, «словникового» ландшафту рідної мови. А чи історіографічно систематизованого національного минулого.

Стоси такої ж публіцистики, аж монблани доктрин і концепцій, звернених до національної свідомості. Зрілої. Спраглої тієї зрілості. А чи ще в зародковому стані.

І все це — на всіх європейських широтах. Континентальний процес, який постає десь виразно, різко, опукло, а десь — нуртує, гальмується, навіть призупиняється. Чи, принаймні, «мінімізується» (як це на наше лихо сталося на тогочасній підросійській Україні…)

А проте це процес — саме всеєвропейський, який обіймає чи не всю тодішню тамтешню подієвість, стає провідним змістом тогочасної культури і взагалі історії.

Отож, хтось-то мав витворити літературно-романне узагальнення того змісту, подати колосальне його художнє резюме. Що і зробив Шарль Де Костер у своїй «Легенді». Цій пісні-пісень того європейського народостановлення і народозбереження…

«Провінційний журналіст, — пізніше захоплено писав Ромен Роллан, — несподівано для всієї Європи витворив епос, який дорівнює «Дон-Кіхоту».

Щодо епітету «провінційний», вжитого видатним французьким письменником, що його «бургундська» повість «Кола Брюньон» постає очевидним наслідуванням «фламандської» «Легенди», то з ним, цим епітетом, варто було б посперечатися.

Але до нього і варто прислухатися.

«Провінція, — кинув колись наш земляк-киянин Микола Бердяєв, — то те, що далеке від Бога. Київ — в адміністративному контексті — був у ті часи справді провінцією. Але ж святині на його горбах і в його печерах надавали йому змісту, вочевидь далекого від провінційності…»

Взагалі-то латиною слово «провінція» означає, серед іншого, «важливе значення» чи «призначення».

«Легенда» Де Костера і за біографією автора, і за географією самого роману — то «провінційність» саме такого важливого значення і призначення.

Отже Бельгія. Країна дивовижної історичної долі. Країна, що нею незрідка сусіди (та й не тільки вони) ніби розраховувалися одне з одним у своїх геополітичних, воєнно-стратегічних та інших схожих порахунках… І незрідка аж брутально.

Може, це і перетворило цю країну-мініатюру на свого роду європейську повитуху згаданого всеєвропейського суверенного народопородження?

Дивним чином ми якось призабули саме таку роль Бельгії у великому історичному часі…

Біографія самого Де Костера — то, схоже, рішуче похідне від двох фундаментальних подій бельгійської історії, які особливо виразно віддають загальний її характер.

Він народився 1827 року. І доволі далеко від Бельгії. У Мюнхені, де його батько, фламандець за походженням, був чимось на кшталт каштеляна у тамтешнього нунція. Тобто майбутній памфлетист пізньосередньовічного католицизму народився, сказати б, поруч з резиденцією папського амбасадора в ультракатолицькій баварській столиці…

Але не тільки це.

Дві великі події в історії маленької країни, що по тому стала батьківщиною автора «Легенди». Події, які напевне і визначили його долю, включаючи письменницьку. Одна подія мала місце доволі задовго до його народження, інша невдовзі.

…Не зайве пригадати, що у вісімнадцятому столітті Південні Нідерланди, власне Бельгія, і…Західна Україна ввійшли до одного і того ж державно-політичного складу. До складу віденської імперії, до розлогої держави Габсбургів. Отож, чи не синхронно з французькою революцією, головним паролем якої стала «нація», Бельгія повстала проти тяжкорукої габсбурзької бюрократії і оголосила себе — цілковито незалежними «Сполученими Штатами Бельгії».

Вже наступного 1791-го Відню — зрозуміло, з вимушеною «допомогою» галицьких рекрутів, — вдалося поновити попередній статус-кво. Але, як сказав один поет, слово було знайдено.

Звістка по всій Європі: маленька нібито упокорена і нібито «провінція» зважилася кинути національно-патріотичну рукавичку тоді ще могутній імперії! І бодай на якусь часину вже своєї історії — перемогла.

Перший подвиг бельгійського патріотизму, який, напевне, з отроцтва запам’ятався Де Костеру.

Другий, після падіння Наполеона, який перед тим упокорював Австрію — і відповідно упокорив Бельгію, — антинаполеонівська коаліція, останню, щоб «покарати» Францію, «віддає» Голландії, давши тій в режимі безсоромного феодального міжнародного «права», ніби хабаря — за її участь у тій коаліції.