Шарль де Костер: Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

«Живе, — каже Уленшпігель, якого намагалися поховати недруги, — живе серце нашої матері Фландрії».

«І він пішов… співаючи свою десяту пісню. Але ніхто не знає, коли він проспівав свою останню».

Бо, напевне, він її ще не проспівав…

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ

«Легенда про Уленшпігеля» створила для бельгійців нову вітчизну.

Таке твердження може видатися несподіваним. Нашим старим націям, що налічують уже понад п’ятнадцять століть віку свого, важко достоту уявити своє походження, і вони гадають, що початок народу такий же далекий і таємничий, як і початок Нілу.

Бо й справді, цей твір — явище унікальне, і значення його безсумнівне. Від «Уленшпігеля» Шарля де Костера пішла бельгійська література. 31 грудня 1867 року народилася свідомість нації.

З цим одностайно згодні всі письменники бельгійської землі.

«Це перша книга, де наша країна знайшла себе», — пише Верхарн.

«Це фламандська біблія, — пише Камілл Лемоньє. — Книга нашої вітчизни… Широка Шельда, що несе у своїх водах частки нації з давніх віків… Це — вся вітчизна… Це наше вчора, наше завтра, це вся наша історія…»

А Моріс дез Омбіо пише:

«Це перша книга, в якій бельгійці відчули смак і пахощі своєї землі, свого роду. Перша, яка вийшла з нейтралітету душі… Саме від де Костера починається бельгійська література…».

Вже через одне це «Легенду про Уленшпігеля» можна б поставити поряд з найкращими творами в історії європейської літератури. Але значення її куди більше. Це великий твір у всесвітньому мистецтві.

Початок бельгійської літератури був зроблений рукою майстра. Бідний, нікому не відомий журналіст майже на наших очах створив пам’ятник, що може позмагатися з «Дон-Кіхотом» або з «Пантагрюелем».

До створення цієї епопеї чи не більше, здається, причетна доля народу, ніж воля одної людини, геніальність якої стала знаряддям цієї долі.

Випадок звів автора віч-на-віч з його майбутнім героєм, з тим, хто втілив у собі дух народу Фландрії. «Уленшпігель» — це була назва газети, яку редагував та ілюстрував Фелісьєн Ропс і в якій Шарль де Костер почав працювати, закінчивши університет. Протягом чотирьох років стигла в нього думка, що містилася в цьому слові — «Уленшпігель», а образ гнома, що сміявся на весь рот, якого Ропс малював на очах у Шарля де Костера, набирав тіла і людських рис, тоді як його майбутній співець вправлявся на клавіатурі архаїчної мови [1] Де Костер надрукував у Репсовому «Уленшпігелі» оповідання, написані архаїчною французькою мовою (ще більше архаїчною, ніж його майбутня епопея). Пізніше він їх видав під назвою «Фламандські легенди» і «Брабантські оповідки». , що мала бути акомпанементом до його майбутньої епопеї. Протягом чотирьох років «Уленшпігель» цілковито заволодів де Костером. Вони залишились віч-на-віч. Це була запекла боротьба, «боротьба за творчість». І коли вони ступили на цей шлях, чи знав де Костер, куди заведе його цей роман? Сумніваюсь. Як же виросли в дорозі літописець і його шибеник! [2] Espiegle — шибеник, слово, що етимологічно походить від Ulenspiegel. Vires acquirit eundo… [3] Дорогою він набирав сили ( латин .).

Яка ж вихідна точка? Хто такий Уленшпігель? Брат Полішінеля, готичний Панург, один із тих героїв — волоцюг, ненажер, шахраїв, боягузів, насмішників, розпусників, сикунів, брехунів, що люблять молоти нісенітницю, створюючи яких пригнічений народ задовольняв і свою потребу сміятися, і свою грубуватість, і своє непереможне прагнення незалежності; який вивертав своє нутро на голови перехожих.

Під ім’ям Уленшпігеля цей герой мав два місця проживання: Німеччину і Фландрію. Відомі навіть і його дві могили: одна у Мельні, недалеко від Любека, де він помер десь року 1350, а друга біля підніжжя великої вежі в Дамме, недалеко від Брюгге, і на обох могильних плитах викарбувано однакові атрибути: Uyl en Spiegel — Сова і Дзеркало, Мудрість і Комедія. (Ми побачимо далі, наскільки інший, гостріший сенс дав їм де Костер потім.) Його грубуваті жарти утворюють ніби olla podrida — страву, в якій в одному й тому ж казані змішано й переварено гострі й масні приправи, назбирані з усіх горщиків Фландрії й Валлонії, Франції й Німеччини, ба навіть і Італії. Протягом п’яти-шести століть народ аж пальці облизує від них. Це ж та сама кухня, де Ріхард Штраус нанюхався пахощів тої підливи, якою пахне його музикальна поема «Тіль Уленшпігель».