Шарль де Костер: Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

«…Попіл Клаасів б’ється в мої груди… Попіл б’ється в моє серце… Попіл б’ється… Попіл…»

Священна помста переходить у манію. Упертість її близька до галюцинації. Де Костер добуває з цього неймовірні ефекти. І коли після нескінченного чекання (бо він не квапиться, щоб зазнати більшої втіхи), фландрський вовк хапає свою здобич, він цідить крапля по краплі свою помсту. Читач спочатку дивується, що рибник, який продав Клааса катам, відбувся лише купанням у каналі. Але терпіння! Ви його ще побачите. Де Костер береже його для іншої смерті. І та, інша смерть, — по заслузі, як вона довго триває! Для тих, кого зненавидів Уленшпігель, і найповільніша смерть не досить повільна. Треба, щоб вони вмирали на малому вогні. Треба, щоб вони помучились. А найголовніше — щоб не каялися! Щоб на їхньому вогнищі жодної сльозинки каяття! Вони не повинні навіть зойкнути ні до людей, ні до Бога, щоб зглянулись над ними. Спочатку тортури, потім прокляття!..

Можна задихнутися в цій атмосфері тортур, у цій жорстокості, болісній і сумній. Навіть сам месник втішається цим без радості.

«З сумом у серці дивився він на хмари, що мчали шалено по небу, на морські хвилі, що виблискували вогненними гривами піни, на світло ліхтарів і смолоскипів та на бліде обличчя рибника, що втупив у нього лютий погляд. І попіл бився в його груди. Так ішли вони чотири години…» Чотири години на тортури! Жорстока здобич і жорстокий суддя.

Але яка велич у стражданні! Як уміють страждати і як уміють мучити! Сцена катування Клааса і наступна ніч, привид, син і вдова біля згаслого вогнища, які виймають у попелі з трупа серце, «торбинка помсти», договір «ненависті й сили» між матір’ю і сином замученого. «Ненависть і сила» — ось лейтмотив, який б’ється у двох скривавлених тілах і який підносить їх душі над усіма найлютішими муками, — вся ця есхілівська сюїта — це вершина епопеї.

Ненависть і сила, помста і невблаганність… Ось вони — «сповідники й мученики фламандського народу!..»

І я згадую, що в тому ж самому шістнадцятому столітті ця зненавиджена Іспанія створила доброго рицаря, Дон-Кіхота з Ламанчі… Хто б сподівався, що така добродушність є в нації гнобителів? І така жорстокість у нації пригноблених?

Розглянемо ще й іншу думку. Верхарн говорить про «віру мовчання», яка висловлена в Уленшпігелі.

Про яку віру мова? Вже ж, певне, не про католицьку, її тут всюди зневажають і ненавидять. Відраза й зневага до церкви тут вільно виливається в справжнісінький антиклерикалізм. Папа римський у цій книзі — це блазень, зловісний чи гротескний, і саме на його карб витворює Уленшпігель свої найдотепніші штуки, такі, як історія з ченцем, якого Ламме посадив у саж і відгодовував, наче свиню.

Але якщо Рим втратив тут усе, то й Женева нічого не виграла. І коли з двох вір католицька показана в смішному вигляді, то друга, протестантська, не показана ніяк. Можливо, нам скажуть, що до неї приєдналися повстанці. Але де ви там бачите хоч найменший слід християнства? На їхніх капелюхах можна тільки помітити срібного півмісяця з таким девізом: «Liever den Turc als den Paus» (Краще турок, ніж папа).

Єдиний віруючий у книзі, що не викликає в нас антипатії, це дурненька «любонька», дружина Ламме, яку морочать і обмацують католицькі ченці. Це небагато! І ми маємо право сказати, що цій «фламандській біблії» (як її називає Лемоньє) бракує половини душі Фландрії: Фландрії Руїсброка, Фландрії Мемлінга, Фландрії містиків, облудників, пишних церков і святих образів. А де ж святі? Де Божа Матір? Де Христос? Де сам Бог?.. Бог не цікавиться нещастями Уленшпігеля і свободами Фландрії.

«…Я хочу врятувати землю фландрську. Я питав Творця землі і небес, але він мені не відповів».

А Катліна каже:

«Творець не буде тебе слухати. Тобі треба спочатку звернутися до духів світу стихійного…»

Світ стихій — от де справжні боги. Лише з ними спілкуються герої Шарля де Костера. І єдина віра в творі — це віра в природу, але вона бурхлива, як потік. Вона струмує крізь усю поему, її величні шлюзи відкриті, як водоспади, в надзвичайному видінні, що ним закінчується перша книга. Уленшпігель і Неле, сонні, голі, притискуються одне до одного, кинуті в простір на «шабаш духів весни, цей Великдень соків земних». Вони потрапляють в саму гущу потворного бенкету всезагального взаємопожирання. Вони напиваються соків весни. У вихровому танці-метелиці, де мільйони комах змішуються з мільйонами світил, духи з деревами, а вітри з хмарами, їх, задиханих, сп'янілих, напівмертвих, кидають до ніг царя Весни та його білявої самиці. Звернувшись до володарів Життя, Сили, Народження, вони зрікаються Бога: