Шарль де Костер: Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

«Я просив Бога послати смерть на тиранів, але він не почув мого благання. Знемігшись від скарг… я і моя тремтяча подруга припадаємо до ніг ваших і благаємо ваші божественні величності врятувати цю нещасну країну».

І володарі сил природних відповідають на ці благання загадковим пророцтвом, ключ до якого буде даний в кінці поеми.

Ця широка сцена палкого й важкого Натуралізму нагадує алегоричні картини майстрів живопису антверпенської школи найчистішого фламандського стилю: рожеві тіла і біляве волосся, хаос міцних сплетених тіл і натиск життєвих соків весни. Так, як із соска Юнони, вкушеного малим Геркулесом, бризнув Молочний Шлях, — потік насіння заливає небо і землю.

Природа — це всемогутність на землі, вона бог Уленшпігеля. На самому початку першого розділу батько бере щойно народжене малятко і, піднісши до вікна, каже йому: «Сину мій, в сорочці народжений, ось пресвітле сонечко… коли згодом тебе обсядуть сумніви і ти не знатимеш, як чинити, запитай у нього поради! Воно ясне й гаряче: будь щирий, як його світло, і добрий, як його тепло».

Це його перший урок. І він не буде забутий. І коли доброту Уленшпігеля, як і доброту Природи, можна взяти під сумнів, то сам він бере натхнення тільки від Природи. Це ж вона виливається, разом з теплим насінням і благородною кров’ю, в сценах на ярмарках, у борделях, пиятиках, бійках, якими книга щедро насичена. І так буйно, що вона здається цнотливою. Найоригінальнішою з цих картин, як на мій погляд, є сцена в куртрейському борделі, де Ламме, Уленшпігель і сім різників, брязкаючи в такт келихами, сівши верхи на ослони, повитягавши ножі, кружляють по залі і співають без упину загрозливий рефрен: «’Т is van te beven de klinkaert» («Час уже забряжчати келихами»).

І цей рефрен, важкий, войовничий, монотонний, невпинно здіймається й міцніє, поволі збуджує лють у серцях і доводить до фінального вибуху. Тут почувається мистецтво наростаючого драматизму, що опановує свідомість і слух, як монументальна симфонія.

Але країна оргій є також і країною любовної ідилії.

Тілесна любов, що в інших країнах Півночі майже завжди має характер брутальний або розпусний, у країні ярмарків уміє зберегти свою глибоку чистоту. В цьому прекрасному саду, у Фландрії, тіло є квіт або плід. Його смакуєш або вдихаєш. Полотна Рубенса — ось пишна поетична комора Фландрії. Литки і стегна «Левкіппових дочок» споріднені з піонами й пухнастими персиками. Здорова чуттєвість сміється, мліючи від щастя, як троянда, що розкриває свої пелюстки.

Нема нічого чистішого, як кохання Уленшпігеля і Неле. Ніколи ще поет не показав себе таким цнотливо обачним. Вся ідилія — це намисто з перлів. Кохання зароджується вже в їхніх дитячих почуттях, боязких і палких, ходить з ними по весняних шляхах, коли двійко цих маленьких закоханих гуляють мовчазні і аж мліють від щастя, боячись вогню, що їх сушить. Воно що далі, то все більше наростає, виявляючись у таких чарівних Liedchen, як, наприклад, пісня любовного чекання в сніжному квітні, і, нарешті, після довгих, мужньо перенесених випробувань, настає сувора і ясна шлюбна ніч, оповідь про яку нагадує мені цнотливу розповідь юного Рафаеля: «Як Павло, з неба спустившися, не міг розкрити Божі таємниці, так серце моє вкрило всі мої думки покровом закоханості. Ось чому про все, що я бачив, про все, що робив, я мовчу, бо ховаю радість у серці своєму…»

Хто б міг сподіватися від цього фламандського огиря такої чистоти й делікатності в почуттях?

Душа Неле в цій книзі — це священний ліс, пронизаний вітрами, як і рівнини її країни. Дикі пристрасті зупиняються на узліссі. Але самий ліс повен співу й задуми. Все, що є найкращого в мистецтві й серці Шарля де Костера, — все тут.

Тут — і в природі, що його оточує, і в чарівних пейзажах, під якими могли б підписатися найкращі фламандські майстри XVI і XVII століть. Вони — як відчинене вікно, що становить фон інтер’єра, вони — як світлий ореол навколо персонажів і квітучих віт, що тремтять на вітрі. Вони — шати, в які їх одягає кожна пора року. Ці пейзажі живуть самі по собі, вони подих одного дня, подих одної незабутньої години, вони душа землі. Прикладів безліч прекрасних. Такий «полудень — король літа» в Дамме. Ось цей чудовий уривок:

«Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець».

Саме тут відчуваєш справжню поезію книги, а не в віршах, здебільшого застарілих і старомодних, в дусі комічних опер часів Луї-Філіппа. Просто аж дивно, коли в прекрасній сцені в куртрейському борделі, серед мускулястої розповіді, Жіліна раптом бере лютню і співає свій банальний романс, який міг би покласти на музику Обер або Адольф Адам. Досить де Костеру перейти на вірші, як він перестав бути поетом. Але його проза, така природна, цвіте, як лука весною, квітами поезії. Його розповідь збудована часто з невеликих ритмічних строф з повторами якоїсь фрази в рефрені. Іноді ці повтори підкреслюють могутніми акордами ритм і підносять його до високих ораторських періодів. Я вже казав, який сильний ефект роблять деякі теми, що переходять з розділу в розділ як лейтмотиви.