Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Ці суперечності дуже легко пояснити, — озвався художник. — Тут ідеться про дві різні речі, про те, що проголошує закон, і про те, в чому я сам пересвідчився, їх ніколи не треба сплутувати. З одного боку, закон, — а втім, я його ніколи не читав, — звісно, проголошує, що невинного виправдовують, але, з другого — там не написано, що на суддю можна вплинути. А я от зі свого досвіду знаю, що діється якраз протилежне. Я ніколи не чув про справжнє виправдання, зате про вплив на суддів — скільки завгодно. Є, щоправда, ймовірність, що серед усіх відомих мені випадків не було жодного невинного. Але хіба можна такому повірити? Щоб серед такої сили звинувачених не було жодної невинної людини? Я, пам’ятаю, був ще хлопчиком, батько розповідав удома про процеси, до того ж і судді, що ходили до його майстерні, розповідали про правосуддя, і взагалі в нашому колі про щось інше й не розмовляють. Тільки-но я сам уже мав змогу ходити до суду, я ніколи нічого не пропускав, прослухав незліченні процеси на найважливіших стадіях розгляду і, скільки міг добачити, стежив за їхнім дальшим розвитком, але, мушу признати, ще ніколи мені не траплялося стати свідком справжнього виправдання.

— Отже, жодного виправдання, — промовив К., наче звертаючись до себе і своїх сподівань. — Це потверджує мою думку про правосуддя. Отже, і з цього боку марно до чогось братися. Одним один кат може заступити все правосуддя.

— Не треба узагальнювати, — невдоволено буркнув художник, — я тільки розповідав вам про свій досвід.

— Цього досить, — похнюпився К., — але, може, ви чули про виправдання в давніші часи?

— Такі виправдання, — відповів художник, — безперечно колись були, але з’ясувати це тепер дуже важко. Остаточних вироків суду ніколи не оприлюднювали, вони недоступні навіть суддям, і через те про давню судову практику збереглися тільки легенди. Авжеж, у багатьох легендах таки згадано про справжнє виправдання, але самі подумайте, можна їм вірити, чи ні. А проте не слід зовсім не брати їх до уваги, якась частка правди в них, безперечно, є, до того ж вони дуже гарні, я сам намалював кілька картин на основі сюжетів тих легенд.

— Самі легенди моєї думки не змінять, — заперечив K., — бо хіба можна покликатись на легенди перед лицем правосуддя?

— Ні, не можна, — засміявся художник.

— Тоді нема сенсу розмовляти про них, — виснував K., прагнучи почути геть кожну думку художника, дарма що йому самому вона видається неправдивою або суперечить іншим твердженням. У нього нема тепер часу ані перевіряти правдивість усього, що каже художник, ані спростовувати почуте, він уже й так досяг найбільшого, спонукавши художника бодай трохи йому допомагати, хоча ця допомога й не буде вирішальною, і тому К. сказав: — Ну, а якщо облишити справжнє виправдання, то ви згадували тепер іще дві можливості.

— Начебто виправдання й затягування справи. Тільки про них у нас може йти мова, — відповів художник. — Але чи не хочете ви, перше ніж починати розмову, зняти піджак? Адже вам жарко.

— Авжеж, — погодився K., бо досі був зосереджений на словах художника і аж тепер, коли той згадав про тепло, відчув на чолі рясний піт. — Тут уже майже нестерпно. — Художник кивнув головою, мовляв, він дуже добре розуміє, як кепсько зараз К. — А хіба не можна відчинити вікно? — запитав К.

— Ні, тут є лиш одна міцно вставлена шибка, відчинити не можна.

Тільки тепер К. збагнув: він увесь час сподівався, що художник зненацька підійде до вікна й розчахне його. Він навіть уже готувався вдихати туман на всі легені. Від усвідомлення, що він цілковито відгороджений від повітря, йому запаморочилась голова. К. легенько вдарив рукою по перині і спроквола сказав:

— Але ж так незручно і нездорово.

— Таж ні, — заперечив художник, боронячи своє вікно, — через те, що його ніколи не можна відчинити, тут, дарма що там звичайна одинарна шибка, краще зберігається тепло, ніж якби вікно було подвійне. Якщо ж я хочу провітрити кімнату, — а в цьому й потреби великої нема, бо повітря всюди заходить у шпарини між дошками, — я можу відчинити двері або навіть обоє дверей.

К., трохи заспокоєний цим поясненням, став роздивлятись, де ж другі двері. Художник помітив його пошуки й сказав:

— Вони позаду вас, я мусив приставити до них ліжко. — Лише тепер К. побачив у стіні вузенькі двері. — Усе тут трохи замале, як для майстерні, — провадив далі художник, немов прагнучи відвернути докір К. — Я був змушений пристосуватись до того, що є. Ліжко перед дверима — це, звичайно, дуже погане місце. Скажімо, суддя, якого я тепер малюю, завжди ходить дверима біля ліжка, і я навіть дав йому ключа від них, щоб він, коли мене нема вдома, міг зачекати в майстерні. Він звичайно приходить рано-вранці, коли я ще сплю. Якщо поряд відчиняться двері, я, звісно, прокидаюсь навіть тоді, коли сплю як мертвий. Ви б утратили всяку повагу до суддів, почувши ті прокльони, якими я зустрічаю його, коли він удосвіта стає на моє ліжко. А втім, я міг би забрати в нього ключ, але він розсердиться. Бо ж тут без великих зусиль можна повисаджувати всі двері.