Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Від картини, що розгорнулася перед ними на кухні, кров холонула в жилах: хлопчик із винуватим лицем злазив зі столу — у новенькій ситцевій сорочечці, рясно вимащеній жовтим кремом, — на столі ж лежали потрощені рештки того, що донедавна являло собою смачні лимонні тістечка.

Закінчивши розплітати рибальську сіть, Деві змотав нитку в клубок, який вирішив покласти на полицю над столом, де таких само клубків уже лежало зо два десятки. Їхнє призначення було геть незрозуміле, вони хіба що сповнювали душу хлопчини радістю власника. Отож Деві видерся на стіл, перехилившись до полиці під небезпечним кутом, що було суворо заборонено Маріллою, бо ж колись за таких обставин йому вже довелося скотитися долі. Цього разу наслідки були фатальні — він послизнувся й упав просто на лимонні тістечка. Його сорочка стала непридатною на один день, а тістечка — назавжди. Утім, нема лихого, щоб не вийшло на добре, якщо згадати свиню, котра опинилася в чималому виграші від невдачі Деві.

— Деві Кіт, — вигукнула Марілла, шарпонувши його за плече, — хіба я не забороняла тобі вилазити на стіл?

— Я забув, — промимрив Деві. — Ви мені так страшно багато забороняєте, що я всього й не згадаю.

— То марш нагору — і лишайся там до вечора. Хай це поможе тобі дати лад розбурханій пам’яті. Ні, Енн, не захищай його. Я караю не за тістечка, — їх він зіпсував ненавмисне, — а за непослух. Деві, я сказала, іди.

— І я не буду обідати? — запхинькав Деві.

— Коли всі підуть, можеш спуститися й пообідати на кухні.

— Нехай так, — відповів дещо втішений хлопчик. — Я знаю, що Енн залишить мені найкращу ніжку чи крильце, правда, Енн? Бо я ж не думав падати на твої тістечка. Слухай, Енн, вони все одно зіпсувалися, то я візьму собі нагору кілька шматочків, можна?

— Ніяких тістечок, пане Деві, — відрубала Марілла, виштовхуючи його в передпокій.

— Що ж нам тепер подавати? — зажурилася Енн, оглядаючи руйновище, на яке перетворився десерт.

— Є цілий горщик полуничного варення, — підбадьорливо мовила Марілла. — А онде в мисці лишилося ще чимало збитих вершків.

Прісцилла з пані Морган не з’явилися й о першій. Енн була в розпачі. Усе було готове, і цибулевий суп кипів точнісінько так, як мусив, отож довше зволікати не випадало.

— Боюся, вони вже не приїдуть, — сердито заявила Марілла.

Енн і Діана перезирнулися, шукаючи розради в поглядах одна одної.

О пів на другу Марілла знову визирнула з вітальні.

— Дівчата, мусимо сідати за стіл. Усі голодні й чекати марно. Вони не приїдуть, я певна — і вичікування тут не зарадить.

Вони пристали на те, хоч радісне завзяття згасло в їхніх очах.

— Я не зможу проковтнути ні шматочка, — тужливо запевнила Діана.

— Я теж. Але, сподіваюся, усе буде смачно — заради панни Стейсі та пана й пані Алланів, — мляво відказала Енн.

Діана скуштувала викладений у миску горох, і дивний вираз майнув у неї на обличчі:

— Енн, ти поклала сюди цукор?

— Так, — відповіла Енн, розминаючи картоплю з виглядом людини, що пильно дотримала обов’язку. — Ложку цукру — ми завжди так робимо. Хіба не смачно?

— Але я теж поклала, коли ставила в піч, — мовила Діана.

Енн кинула товкач, скуштувала горох і скривилася:

— Жахливо. Я не думала, що й ти покладеш цукор — твоя мама ж ніколи так не робить. Сама хіба дивом згадала — я постійно забуваю про цукор, а сьогодні все зробила як належить.

— Ох, забагато нас тут пильнувало, — зітхнула Марілла, яка з винуватим виразом обличчя прислухалася до їхньої розмови. — Бо я теж не подумала, що ти згадаєш про цукор, Енн — ти ж ніколи його не клала, — і собі додала.

У вітальню до гостей із кухні долинув сміх, та що спричинило його, вони не дізналися. Горох того дня на столі також не з’явився.

— Нехай, — зітхнула Енн, знову втішаючись, попри прикру згадку. — У нас є ще салат, і квасолю, гадаю, теж можна подати. Несімо те, що є, і забудьмо про це.

Не можна сказати, що обід минув невимушено й дружньо. Панна Стейсі й пастор із дружиною рятували становище, та й Марілла трималася звично спокійно й непохитно. Проте Енн із Діаною після розчарувань і тривожного ранку не могли ні їсти, ні говорити. Заради гостей Енн щосили намагалася підтримати розмову, та запал її згас — і хоч як вона любила пана й пані Алланів та панну Стейсі, думка про те, як добре буде, коли всі підуть, а вона поховає виснаження й розпач у подушках на східному піддашші, невідступно переслідувала її.

Є стара приказка, що часом видається замалим не пророчою — «одна біда йде, другу за собою веде». Того дня всієї міри лиха ще не було вичерпано. Пан Аллан саме закінчував подячну молитву, коли це до них долинув дивний моторошний звук — мовби щось велике й важке покотилося, вистрибуючи, по сходах і врешті-решт упало з оглушливим брязкотом. Усі вибігли в передпокій. Енн нажахано скрикнула.