Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Під нижньою сходинкою серед друзок, що колись були китайським тарелем панни Баррі, лежала велика рожева мушля, а нагорі укляк перестрашений Деві, широко розплющеними очима незмигно втупившись у наслідки руйнування.

— Деві, — загрозливо спитала Марілла, — ти навмисне кинув цю мушлю?

— Ні, — заскімлив Деві, — я тут тихенько стояв на колінах, дивився на вас крізь перила, а тоді раптом копнув її ногою, і вона як полетіла… А я так їсти хочу, і краще б ви вже відшмагали людину — та й по всьому, а то весь час женете нагору, і ніякої радості з того нема.

— Не сваріть Деві, — мовила Енн, збираючи затерплими пальцями скалки. — Це я винна — поставила таріль на сходах і геть забула про нього. От і кара мені за недбалість… але що тепер скаже панна Баррі?

— Таж вона його просто купила — краще так, ніж якби то був її спадок, — спробувала втішити подругу Діана.

Невдовзі гості розійшлися, відчуваючи, що це буде найтактовніше. Енн і Діана мили посуд, розмовляючи менше, ніж будь-коли. Щойно ж Діана з головним болем пішла додому, Енн, сама від нього знемагаючи, замкнулася у власній кімнатці й не виходила, аж доки Марілла повернулася надвечір із пошти з листом від Прісцилли, відправленим напередодні. Пані Морган так сильно вивихнула гомілку, що не могла навіть вийти з кімнати.

«Мила Енн, — писала Прісцилла, — пробач, але, боюся, ми не зможемо приїхати до Зелених Дахів, бо доки тітонька видужає, муситиме вже вертатися в Торонто — а там на неї чекають невідкладні справи».

— Нічого не вдієш, — зітхнула Енн, відкладаючи листа на сходинку ґанку, де вона сиділа в сутінках, які насувалися з помережаного нерівним багрянцем неба. — Я знала, що це було б надто дивовижно — якби пані Морган таки приїхала. Та чого то я… стаю песимісткою, геть як панна Еліза Ендрюс, хіба не соромно? Це не було настільки дивовижним, щоб здійснилося. У моєму житті стаються й більші дивовижі, ніж ця. І в нинішніх подіях, напевно, теж є кумедний бік. Мабуть, коли ми з Діаною будемо старенькі й сиві, то й собі посміємося з них. Але раніше не варто й чекати цього — занадто гірким було розчарування.

— Матимеш, поки віку, ще багато розчарувань, сильніших і гірших, — відповіла Марілла, котра щиро вважала, буцім утішає свою вихованку. — Здається мені, Енн, ти ніколи не облишиш своєї дитячої звички перейматися геть усім на світі, а тоді впадати у відчай, коли виходить не те, чого ти сподівалася.

— Так, є в мене така схильність, — сумовито визнала Енн. — Коли має статися щось гарне й радісне, я мов на крилах літаю від щасливого передчуття, а щойно нічого не вийде — падаю на землю у відчаї. Хоч насправді, Марілло, літати у мріях — це так приємно. Я мовби птах у призахіднім небі — і це відчуття стає мені винагородою за весь біль падіння.

— Може, і так, — згодилася Марілла. — Але я все ж волію твердо стояти на рівній землі — без падінь і злетів. Утім, кожному своє… Хоч я вважала, що є лише один правильний шлях, та відколи мусила виховувати тебе — а тепер іще й двійнят — уже не така в цьому впевнена. Як ти відшкодуєш таріль панні Баррі?

— Поверну їй двадцять доларів, мабуть. Як добре, що то не була мила серцю сімейна реліквія, бо такого не відшкодували б жодні гроші.

— А може, знайдеш інший таріль і купиш для неї?

— Боюся, що ні. Такі старі тарелі зараз — велика рідкість. Пані Лінд і собі шукала для благодійної вечері, та все ж ніде не знайшла. Але я б воліла сама щось купити — панна Баррі, звісно, радше прийняла б інший таріль, якби він був старий і справжній. Гляньте на оту велику зірку понад кленовим гаєм пана Гаррісона, Марілло! Яка священна тиша срібного неба довкруж неї. Усе воно — ніби молитва. Коли бачиш такі зорі й таке небо — хіба можна зважати на дрібні розчарування й невдачі?

— А де це Деві? — запитала Марілла, кинувши байдужий погляд на зірку.

— У ліжку. Я пообіцяла завтра взяти їх із Дорою на пікнік — якщо він буде чемний, звісно. А малий так намагався бути чемним… мені не стало духу йому відмовити.

— Сама на тому човні перекинешся, ще й дітлахів потопиш, — буркнула Марілла. — Шістдесят років тут живу, а жодного разу на ставку не каталася.

— Ніколи не пізно це виправити, — лукаво мовила Енн. — Може, їдьмо з нами завтра? Проведемо ввесь день на узбережжі, замкнувши Зелені Дахи, — і забудемо про все на світі.

— Ні, дякую, — помітно обурилася Марілла. — Гарне то буде видовище, коли я веслуватиму в човні по ставку. Вже чую, як насміхатиметься Рейчел. Дивися, пан Гаррісон десь їде. Як ти думаєш, чи правду кажуть, буцім він упадає за Ізабеллою Ендрюс?