Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

Пан та пані Еліот жили щасливо й дружно в яскраво-зеленім будинку. Леслі була зайнята вишиванням: вони з Оуеном мали побратися на Різдво. Енн міркувала, що ж вона робитиме, коли її подруга поїде з Чотирьох Вітрів.

— Зміни стаються повсякчас. Варто життю стати справді приємним, як щось у нім напевне змінюється, — зітхнула вона.

— Продається старий будинок Морганів у Глені, — мимохідь завважив Гілберт.

— Он як? — байдуже відказала Енн.

— Так. Тепер, коли пан Морган помер, пані Морган хоче переїхати до дітей у Ванкувер. Мабуть, вона продасть його задешево, бо на такий великий дім у такому маленькому селі важко знайти покупця.

— Там дуже гарна околиця, тож вона його, напевне, таки знайде, — неуважно мовила Енн, міркуючи, як буде краще — підрубити чи обметати шви на довгих сорочечках Джема. Її крихітний хлопчик уже за тиждень мав вирости з пелюшок, і Енн була готова плакати на саму думку про це.

— А що, як нам купити його, Енн? — поцікавився Гілберт.

Енн випустила шитво з рук і вражено поглянула на чоловіка.

— Ти жартуєш, Гілберте?

— Нітрохи, моя дівчинко.

— І покинути цей будиночок — наш милий Дім Мрії? — недовірливо запитала вона. — Гілберте, я й думати не хочу про таке!

— Вислухай мене терпляче, кохана. Я розумію й цілком поділяю твої почуття. І все ж ми обоє знали, що рано чи пізно будемо змушені переїхати.

— Але ж не так швидко… не зараз, Гілберте.

— Нам більше ніколи може не випасти така змога. Якщо ми не купимо будинку Морганів, його купить хтось інший, а в Глені більше немає ні житла, де ми могли б оселитися, ні годящої ділянки для забудови. Цей будиночок був і назавжди лишиться тим, чим жоден інший не зможе стати для нас, я визнаю це; та як на лікаря, ти знаєш, він надто далеко стоїть від села. Ми відчували цю незручність, хоч і мирилися з нею. Тим паче, він уже став замалий для нас усіх, а через кілька років, коли Джему знадобиться своя кімната, нам геть не вистачить місця.

— Я знаю, знаю… — очі Енн сповнилися слізьми. — Я розумію все, що свідчить проти нього… але я так люблю його, і тут так гарно.

— Тобі буде самотньо тут без Леслі… і капітана Джима більше немає з нами. Будинок Морганів теж дуже гарний, і з плином часу, я думаю, ми полюбили б його. Адже він завжди подобався тобі, Енн.

— Звісно, але… Гілберте, це все так несподівано й раптово. У мене голова йде обертом. Десять хвилин тому я й думки не мала про те, щоби покинути цей милий дім. Я міркувала, що зроблю тут навесні… які квіти висаджу в саду. А якщо ми поїдемо, хто тут оселиться? Будинок і справді надто далеко стоїть від села, тож його, очевидно, винайме якась непутяща, бідна, кочова сім’я… усе сплюндрує… і осквернить. Якщо так станеться — ох, мені буде страшенно боляче.

— Я знаю. Але не можна жертвувати власними інтересами із цих міркувань, моя дівчинко. Будинок Морганів відповідає всім нашим суттєвим очікуванням, і ми не можемо дозволити собі змарнувати цей шанс. Подумай про ту велику галявину між поважних старих дерев, і про кленовий гай за будинком — дванадцять акрів! [37] Приблизно 0,5 км2. Яке місце для дитячих ігор! А ще там є великий фруктовий сад, і тобі завжди подобалася цегляна стіна довкруж нього й двері в ній — ти казала, що це схоже на чарівний сад із казки. А затоку та піщані дюни там видно незгірше, ніж тут.

— Але не видно зорі маяка.

— Видно — з віконця на горищі. Це ще одна перевага того будинку, Енн, — ти ж любиш великі горища.

— У саду немає струмка.

— Немає, зате є струмок, що біжить крізь гай до великого ставу. І сам той став недалечко. Ти зможеш уявляти, що в тебе знову є власне Озеро Осяйних Вод.

— Гаразд, але поки що не кажи мені більше нічого про це, Гілберте. Я мушу подумати.

— Звісно. Час іще є. Тільки, якщо ми все ж його купимо, добре було б переїхати й обжитися там до початку зими.

Гілберт вийшов, а Енн відклала вбік сорочечки маленького Джема. Руки її тремтіли; більше вона не могла шити того дня. Зі слізьми в очах блукала вона своїм скромним маєтком, де була такою щасливою королевою. Будинок Морганів справді мав усі переваги, на яких наголошував Гілберт. Околиця була гарна, і сам будинок — достатньо старий, щоби мати традиції й статечну гідність, і достатньо новий, щоби бути сучасним та зручним. Енн захоплювалася ним, проте захоплення — це не любов, а вона так любила свій маленький Дім Мрії й усе в ньому — сад, про який дбала, як то робило ще стільки жінок до неї, сміхотливе сяйво струмка, що тихцем пробігав у дальньому його куточку, хвіртку між двома рипучими соснами, старий поріг із червоного пісковику, шляхетні осокори, дві крихітні скляні полички над каміном у вітальні, викривлену лиштву кухонних дверей, кумедні віконця на горищі, невеличку ямку на сходах. Усе це стало вже частиною її єства! Як вона зможе це покинути?