Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

Утім, панна Корнелія, що ходила в гості у ситцевих фартухах, похитала головою.

— Якщо так не годиться, я не надіну серпанка, — зітхнула вона, прощаючись із нездійсненною мрією.

— Отож, коли ви напевне виходите заміж, — урочисто мовив Гілберт, — я повідомлю вам найважливіші правила поводження із чоловіком, які моя бабуся повідомила моїй матері, коли вона виходила за мого батька.

— Я певна, що дам раду з Маршалом Еліотом, — спокійно відказала панна Корнелія, — але послухаймо ваші правила.

— Перше — упіймайте його.

— Він упійманий. Далі.

— Друге — добре годуйте його. Щоб йому було достатньо пирогів. Що ще? Третє й четверте — не зводьте з нього очей.

— Я вірю вам, — виразно мовила панна Корнелія.

Того серпня сад маленького будиночка був улюбленим місцем усіх довколишніх бджіл і справдешнім царством пізніх червоних троянд. Мешканці Дому Мрії проводили там багато часу, влаштовуючи пікніки в трав’янистому закутку поза струмком та споглядаючи оксамитові сутінки, у яких плавали великі нетлі. Якось увечері Оуен Форд застав там Леслі саму. Енн і Гілберта не було вдома, а Сьюзен, на повернення якої чекали того дня, ще не приїхала.

Північне небо над верхівками сосон було бурштинове й блідо-зелене. У повітрі вже вчувалася прохолода — серпень прямував до вересня, тож Леслі вбрала багряну шаль поверх білої сукні. Вони з Оуеном мовчки блукали вузькими привітними стежинами поміж квіткових заростей. Невдовзі Оуен мав поїхати — його відпустка добігала кінця. Леслі відчувала, як несамовито калатає її серце. Вона знала, що цей пишний сад стане свідком зізнань, яким судилося зміцнити їхнє ще не висловлене порозуміння.

— Інколи вечорами в цьому саду чути дивний повів, немовби дух аромату, — мовив Оуен. — Ніяк не вдається збагнути, з якої квітки він долинає. Він невловний і нав’язливий, і дивовижно солодкий. Я часто уявляю, що це дух моєї бабусі Селвін повертається до старих любих місць. Довкола цього будиночка, певно, блукає немало дружніх духів.

— Я прожила під його дахом лише місяць, — мовила Леслі, — та люблю його, як ніколи не любила того будинку, де минуло все моє життя.

— Цей дім був зведений і освячений любов’ю, — мовив Оуен. — Такі будинки неодмінно впливають на тих, хто в них живе. А цей сад — йому понад шістдесят років, і його квітами написана історія тисяч надій і радостей. Деякі з них посадила дружина шкільного вчителя, а вона ж померла тридцять років тому. І все одно щоліта вони квітнуть. Погляньте на ті червоні троянди, Леслі, — вони мов королеви цього саду!

— Я люблю червоні троянди, — відповіла Леслі. — Енн подобаються рожеві, а Гілбертові білі. Та мені потрібні багряно-червоні. Вони втамовують якусь жагу в моїй душі, як жодні інші квіти.

— Ці троянди дуже пізні — вони квітнуть опісля того, як усі інші вже відцвітуть. У них — тепло й уся душа літа, що підходить до пори врожаю, — мовив Оуен, зриваючи один із вогненних, напіврозкритих пуп’янків. — Троянда — це квітка любові. Світ проголошував це впродовж багатьох століть. Рожеві троянди — це любов, сповнена мрій та чекання, білі — любов зневірена чи згасла, а червоні… що таке червоні троянди, Леслі?

— Любов переможна, — тихо відказала Леслі.

— Так — любов переможна й досконала. Ви знаєте, Леслі… ви розумієте. Я покохав вас із першого погляду. І ви теж кохаєте мене, я знаю… я не маю потреби запитувати… але хочу почути це з ваших уст… мила… моя мила!

Леслі щось відповіла дуже тихим і тремким голосом, їхні руки й вуста поєдналися — то була найвеличніша мить їхнього життя, і там, у старому саду, що знав стільки років кохання, слави й журби, Оуен коронував її, заквітчавши їй коси багряною трояндою переможної любові.

Невдовзі повернулися Енн і Гілберт у товаристві капітана Джима. Енн розпалила вогонь у каміні, щоб можна було помилуватися казковим танцем полум’я, і всі разом вони провели ще годину за доброю дружньою бесідою.

— Коли я дивлюся на полум’я із хмизу, так легко повірити, що я знов молодий, — мовив капітан Джим.

— Чи можете ви читати майбутнє в полум’ї, капітане? — запитав Оуен.

Капітан Джим подивився на них усіх з любов’ю, а тоді звернув погляд до жвавого лиця та ясних очей Леслі.

— Мені не треба полум’я, щоби читати ваше майбутнє, — проказав він. — Я бачу в ньому щастя для всіх вас… усіх — для Леслі й пана Форда, для лікаря й пані Блайт, для маленького Джема й діток, які ще тільки згодом народяться на цей світ. Щастя… хоча зважайте, що я бачу для вас усіх і прикрощі, і хвилювання, і печалі — вони будуть напевне, бо жоден дім, хай то палац чи маленький Дім Мрії, не зможе геть від них замкнутися. Та ніякі біди не схитнуть вас, якщо долати їх разом , із любов’ю й довірою. Ви пройдете крізь усякий шторм, коли любов і довіра будуть вам за компас і за керманича.