Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Може, він заснув над книжкою? — розгублено проказала вона. — Чи захопився, аж забув про маяк?

Гілберт похитав головою.

— Це не схоже на капітана Джима. Хай там як, я піду й подивлюся, що сталося.

— Зажди хвилинку — я піду з тобою, — схопилася Енн. — Так, я піду. Маленький Джем іще годину спатиме, і я покличу до нього Сьюзен. Тобі може знадобитися жіноча допомога, якщо виявиться, що капітан Джим захворів.

То був дивовижний ранок, повний густих і ніжних барв та звуків. Затока сяяла, мов очі всміхненої дівчини; над дюнами ширяли білі мартини; за грядою мерехтіло велике, глибоке море. Прибережні поля були росянисті й свіжі в перших яскравих, чистих сонячних променях. Із-над затоки, танцюючи й посвистуючи, долинув вітер, обернувши прекрасну тишу на ще прекраснішу музику. Якби не лиховісна зоря на білій вежі маяка, ця вранішня прогулянка стала б насолодою для Енн і Гілберта. Проте вони йшли мовчки, охоплені моторошним хвилюванням.

На їхній стукіт не відповів ніхто. Гілберт штовхнув двері й разом з Енн зайшов досередини. У старій вітальні було дуже тихо. На столі стояли рештки невеличкого вчорашнього бенкету. На полиці в кутку досі горіла лампа. Перший Помічник спав на підлозі, у квадраті сонячного світла біля канапи.

Капітан Джим лежав на канапі, притискаючи до грудей свою книгу життя, відкриту на останній сторінці. Очі його були заплющені, а на обличчі застиг вираз безмежного спокою й щастя — вираз того, хто довго шукав і нарешті знайшов.

— Він спить? — несміливо прошепотіла Енн.

Гілберт підійшов до канапи й на кілька секунд схилився над капітаном Джимом. Потім випростався.

— Так, він спить… міцно спить, — упівголоса мовив Гілберт. — Енн, капітан Джим «проплив між берегів».

Вони не знали напевне, о котрій годині він помер, проте Енн завжди вірила, що його бажання було почуте й капітан відійшов у ту мить, коли з-над затоки здійнявся світанок. Із цим осяйним припливом дух його полинув над перлинно-срібним морем вранішнього світла до гавані, що не знає ні штилів, ні бур, де чекала на нього його зникла Маргарет.

Капітан Джим був похований на невеличкім цвинтарі по той бік затоки, неподалік від місця, де спочивала крихітна маленька Джойс. Його родичі звели на могилі дуже дорогий, потворний «пам’ятник», із якого сам капітан добряче покепкував би, якби зміг уздріти його за життя. Та справжній пам’ятник йому був у серцях тих, хто знав його, і в книжці, якій судилося жити в наступних ПОКОЛІННЯХ.

Леслі журилася, що капітан Джим не став свідком гучного успіху «книги життя».

— Він радо читав би рецензії — майже всі вони такі доброзичливі. І побачити свою книгу на чолі списку бестселерів — ох, Енн, якби ж він тільки міг дожити до цього дня!

Проте Енн, попри власне горе, була мудріша.

— Сама книга — ось, що мало значення для нього, Леслі, — а не те, що про неї скажуть. І він одержав її. Він прочитав її всю. Та остання ніч була для нього, певне, однією з найщасливіших — зі швидким, безболісним відходом на світанку, про який він завжди мріяв. Я рада за Оуена й за тебе — рада, що книжка має великий успіх… але капітан Джим був задоволений, я знаю.

Зоря маяка так само невтомно несла свою нічну варту — на мис прибув тимчасовий заступник, що мав працювати, аж доки велемудрий уряд постановить, котрий з багатьох претендентів найкраще дасть раду з обов’язками доглядача — а чи має найліпшу протекцію. Перший Помічник жив у маленькім Домі Мрії, де його обожнювали Енн, Гілберт і Леслі, і терпляче зносила Сьюзен, яка геть не любила котів.

— Я можу примиритися з ним задля пам’яті капітана Джима, бо мені, пані Блайт, дорогенька, подобався був старий. І я стежитиму, щоб він мав собі кусень і на додачу — кожнісіньку мишку, що опиниться в мишоловці. Але більшого не просіть, пані Блайт, дорогенька. Коти — це коти і, повірте моєму слову, нічим іншим вони ніколи не будуть. Бодай не пускайте його до благословенного малятка, пані Блайт, дорогенька. Уявіть, який то буде жах, коли він висмокче подих із нашого милого дитятка.

— То буде справдешня котострофа, — мовив Гілберт.

— Смійтеся, лікарю, дорогенький, та глядіть, щоб на кутні не засміятися, коли одного разу це станеться.

— Коти не висмоктують подиху з немовлят, — заперечив Гілберт. — Це лише старий забобон, Сьюзен.

— Може, забобон, а може, і ні, лікарю, дорогенький. Я знаю лиш те, що воно трапляється. Кіт жінки небожа мого зятя висмоктав подих з їхнього хлопчика, і бідне невинне дитя було майже вмерло, як вони його знайшли. І байдуже, забобон то чи ні, пані Блайт, дорогенька, а щойно я побачу, як це жовте чудовисько нипає коло нашого янголятка, то певне почастую його коцюбою.