Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Чому ви так ненавидите чоловіків, панно Брайант?

— Господь з вами, рибонько, я не маю до них ненависті. Вони того не варті. Я лише щиро їх зневажаю. Але ваш чоловік мені, напевне, сподобається, якщо продовжуватиме незгірш, ніж розпочав. А крім нього, єдині чоловіки, про яких я високої думки — це старий лікар Дейв і капітан Джим.

— Капітан Джим — просто диво, — сердечно згодилася Енн.

— Капітан Джим — добрий чоловік, та в нього є одна вада: його ніяк неможливо розгнівати. Уже двадцять років я намагаюся, а він завжди однаково спокійний і добродушний. Мене це дещо сердить. Певно, жінка, із якою він мав би побратися, зрештою вийшла за того, хто впадає в шал двічі на день.

— Хто була ця жінка?

— Не знаю, рибонько. Не пригадую, щоб капітан Джим за кимось упадав. Хоч я не знала його молодим. Йому вже сімдесят шість років. Але я не чула про жодну причину, з якої він так і лишився парубком — а вона мусить бути, повірте мені. Він усеньке життя плавав, крім останніх п’яти літ, і немає такого місця у світі, куди він би не поткнув свого носа. Вони з Елізабет Рассел завжди були добрими друзями, та ні про яке залицяння між ними не йшлося. Елізабет так ніколи й не віддалася, хоча можливостей мала багацько. Вона красуня була замолоду. Того року, як на наш острів приїздив Принц Уельський, Елізабет гостювала у свого дядька в Шарлоттауні. Той дядько був урядовим службовцем, то так її й запросили на великий бал. Вона була там найвродливіша з усіх дівчат, і танцювала із принцом. Інші дами, яких принц не запросив на танець, розлютилися, бо вважали, що мають більшу вагу в суспільстві, аніж Елізабет, тож він не мав би їх обійти. Елізабет завжди пишалася тим, що танцювала із принцом. Лихі язики твердили, буцім вона тому й не віддалася, що після цього не могла вже побратися зі звичайним чоловіком. Але це неправда! Якось вона сама назвала мені істинну причину — вона була така гнівлива, що боялася ні з ким в одному домі не зжитися. Вона таки була в окропі купана — часом, щоб заспокоїтись, мусила бігти нагору, хапати зі столу різні речі й щосили стискати зубами. Але я відповіла, що через це не варто відмовляти собі в тім, щоб вийти заміж, коли хочеться. Немає причин, із яких ми повинні віддавати чоловікам право на гнівливий характер, ви згодні, рибонько?

— Я сама легко гніваюся, — зітхнула Енн.

— То й добре, пані Блайт, рибонько. Отже, вами навряд чи хтось буде попихати, повірте мені ! О, як у вас квітнуть гортензії! Ваш сад у чудовому стані. Сердешна Елізабет завжди так дбала про нього.

— Я вже люблю його, — мовила Енн, — і рада, що тут так багато цих старомодних квітів. До речі, про сади, — ми хотіли б найняти когось, хто скопав би клаптик землі отам, за сосновим гаєм, і посадив би нам суниці. Гілберт страшенно зайнятий — цієї осені в нього не буде на це часу. Ви не знаєте, хто міг би це зробити?

— Ну-у… Генрі Гемонд із Глена подекуди цим заробляє. Можете його найняти. Щоправда, платня його завжди цікавить більше, ніж робота — хіба не типовий чоловік? Та ще він геть повільний — може п’ять хвилин стояти непорушно, доки не збагне, що зупинився. Його батько якось пожбурив у нього поліном, коли Генрі був малий. Нічогенький спортивний снаряд, правда, рибонько? Типовий чоловік! Звісно, Генрі після того вже й не оклигав. Але він єдиний, кого я могла б рекомендувати. Торік він фарбував мій власний дім. Тепер він на колір став дуже гарний, як ви вважаєте?

Годинник, пробивши п’яту, визволив Енн із пастки.

— Ох, то вже так пізно? — вигукнула панна Корнелія. — Як час біжить у добрім товаристві! Але треба вже рушати додому.

— О, ні! Лишіться з нами на чай! — палко мовила Енн.

— Ви просите мене, бо відчуваєте, що змушені, чи тому, що справді хочете? — прискіпливо запитала панна Корнелія.

— Тому, що справді хочу.

— Тоді я залишуся. Ви належите до племені, що знає Йосипа.

— Я знаю, що ми будемо друзями, — відповіла Енн із усмішкою, котру бачили в неї тільки найближчі.

— Звісно, рибонько. На щастя, друзів ми можемо обирати собі самі. Родичів мусимо приймати таких, які вони є, і радіти, якщо серед них немає вже геть пропащих. Але в мене їх небагато — лише троюрідні кузени. Я самотня душа, пані Блайт.

Голос панни Корнелії затремтів від смутку.

— Прошу вас, кличте мене Енн. Це було б так по-домашньому, — поривчасто мовила Енн. — Усі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, кличуть мене пані Блайт, і від цього я почуваюся чужою. До речі, ваше ім’я — майже те саме, про яке я мріяла в дитинстві. Свого імені я не любила, тож в уяві називала себе Корделією.