— Я сам поставив цей камін, — мовив капітан Джим. — Від уряду такої розкоші нам і чекати годі. Бачте, який кольоровий вогонь виходить із цього дерева. Коли хочете й собі такого хмизу для каміна, пані Блайт, я вам привезу. Сідайте. Зараз заварю вам чаю.
Капітан Джим подав Енн стільця, попередньо знявши з нього газету й велетенського рудого кота.
— Тікай, друзяко. Твоє місце на канапі. Треба десь покласти цю газету, доки я знайду час, щоб дочитати там повістину. Називається «Шалене кохання». То не мій улюблений вид літератури, я просто читаю, щоб подивитися, як довго авторка зможе її тягнути. Шістдесят другий розділ — а весілля, як я бачу, нітрохи не ближче, ніж у першому. Коли до мене приходить малий Джо, я мушу читати йому оповідки про піратів. Дивно, як то діти, невинні створіння, люблять ці страшні криваві історії?
— Геть як наш Деві, — мовила Енн. — Він теж тільки й воліє читати таке, де звідусюди ллється кров.
Чай капітана Джима виявився божественним напоєм. Капітан, мов дитина, тішився компліментам Енн, хоч і майстерно вдавав незворушність.
— Вся таємниця в тім, що я не шкодую вершків, — удавано байдуже мовив він. Капітан Джим не чув про Олівера Венделла Холмса, але вочевидь погодився б із думкою цього письменника про те, що «великі серця не люблять малих сметанників».
— На вашій стежині ми зустріли дуже дивного чоловіка, — мовив Гілберт, беручись до чаю. — Хто це був?
Капітан Джим усміхнувся.
— Маршал Еліот. Сам-то він добрий чоловік, але вряди-годи так і втне дурницю. Ви, напевне, думали, чого то він перетворив себе на дивовижу з тих, які на ярмарках показують.
— Він сучасний назорей [16] У Біблії — людина, що присвячувала себе Богові. Однією з обітниць назорея було зокрема не стригтися й не голитися (див. Числа, 6:5).
чи юдейський пророк, що лишився тут від давніх днів? — запитала Енн.
— Ні те, ані інше. Політика — ось причина всіх його витівок. Усім тим Еліотам, Крофордам і Мак-Алістерам на політиці й світ зав’язало. Вони народжуються лібералами чи консерваторами, залежно від обставин, і так і живуть — лібералами чи консерваторами, і вмирають лібералами чи консерваторами, і що вони собі думають робити на небесах, де, певно, і політики немає, я не можу уявити. Маршал Еліот народився лібералом. Я сам, як то кажуть, поміркований ліберал, але в переконаннях Маршала й нітрохи поміркованості нема. П’ятнадцять років тому тут була геть запекла кампанія. Маршал бився за голоси для своєї партії не на життя, а на смерть. Певен був, що ліберали переможуть — аж виступив на мітингу й заприсягся, що не буде стригтися й голитися, доки ліберали не прийдуть до влади. Вони не прийшли до влади тоді — і так досі й не прийшли, а результат ви нині бачили самі. Маршал дотримує слова.
— А що думає про це його дружина? — запитала Енн.
— Він старий парубок. Хоча, якби в нього дружина й була, навіть їй не вдалося б змусити його порушити обіцянку. Ці Еліоти завжди були несхитно вперті. Александр Еліот, Маршалів брат, якось мав пса, котрого дуже любив. Коли той помер, Александр серйозно вимагав, щоби пса поховали на цвинтарі, «з усіма іншими християнами», як він заявив. Йому не дозволили, звісно, то він закопав собаку за цвинтарною огорожею й ніколи більше не з’являвся в церкві. Щонеділі він відвозив до церкви свою сім’ю, а тоді всідався коло могили свого пса й читав там Біблію, доки тривала служба. Кажуть, він, як умирав, то попросив дружину поховати його поряд із тим псом. Вона була смиренна душенька, а тут як зворохобилася, та й відказала, що вона нізащо не ляже в одну могилу із собакою, а коли Александр воліє спочити поряд із псом, а не із дружиною, то нехай так. Александр Еліот був упертий, наче осел, але він любив свою дружину, тож поступився й сказав: «Гаразд, ховай мене, де хочеш. Та коли пролунає сурма Гавриїла, мій пес постане з мертвих разом з нами всіма, бо душі в нім було не менше, ніж в усіх тих триклятих Еліотах, Крофордах і Мак-Алістерах, що колись топтали цю землю». То були останні його передсмертні слова. А щодо Маршала — ми до нього вже звикли, тільки незнайомців він мовби як іноді лякає своїм виглядом. Я знаю його з десятилітнього віку — зараз йому п’ятдесят — і ми з ним друзі. Сьогодні ми ото ловили тріску. Це все, що я тепер можу — ловити форель і тріску. А колись було не так — ох, не так. Чого я тільки не робив колись — ви й самі побачили б, якби прочитали мою «книгу життя».
Енн саме хотіла поцікавитися, що то за «книга життя», коли їй завадив Перший Помічник, вистрибнувши на коліна капітанові. То був лискучий вгодований кіт, із мордою круглою, мов повний місяць, допитливим поглядом зелених очей та великими, удвічі більшими, ніж звичайні, лапами. Капітан Джим ніжно погладив його оксамитову спину.
Читать дальше