Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Я відчуваю, наче воно може підхопити мене й закинути далеко в море, — тихенько проказала Енн, коли світло маяка впало просто на них. Їй стало краще й затишніше, коли вони так близько підійшли до мису, що опинилися далеко від сліпучих, мерехтливих спалахів.

Зійшовши на стежину, що вела до мису крізь поля, Енн і Гілберт зустріли чоловіка — такого чудернацького на вигляд, що попервах вони відверто витріщилися на нього. Був він явно вродливий: високий, широкоплечий, із правильними рисами обличчя, римським носом і прямим поглядом сірих очей; на ньому був святковий костюм заможного фермера — усе це свідчило про те, що він міг бути мешканцем Чотирьох Вітрів чи Глена. Але по грудях його майже до колін спадала рікою кучерява темна борода, а вниз по спині з-під простого повстяного капелюха каскадом бігло густе каштанове волосся.

— Енн, — пробурмотів Гілберт, коли вони відійшли достатньо далеко, щоб чоловік не зміг їх почути, — ти ж не додавала того, що дядько Дейв називає «краплиною акту Скотта» [15] Ідеться про Канадський акт тверезості 1878 p., названий так за іменем його автора сера Річарда Скотта — постанову, що забороняла продаж спиртних напоїв у Канаді. до лимонаду, який ми пили перед виходом із дому?

— Не додавала, — відповіла Енн, тамуючи сміх, щоб він не сягнув слуху таємничої прояви. — Але хто ж це може бути?

— Не знаю, та якщо на мисі в капітана Джима є такі примари, мені доведеться про всяк випадок брати сюди із собою ніж. Він не мореплавець — інакше якось іще можна було б пояснити такий екстравагантний його вигляд. Мабуть, він належить до однієї з тих родин, що живуть по той бік затоки. Дядько Дейв каже, що в них там є чудила.

— Мені здається, дядько Дейв упереджений. Усі тамтешні мешканці, яких я бачу в церкві, дуже милі на вигляд. О, Гілберте, яка краса!

Маяк Чотирьох Вітрів був зведений на відножині стрімкої скелі із червоного пісковику, що випиналася в затоку. По один, протилежний її бік, звивалася на обмілині срібляста піщана гряда, по інший — довге пасмо червоних скель, що здіймалися над усипаними галькою бухтами. Тому берегові знані були чари й таємниці штормів і зір. Велике усамітнення панує тут. Такого усамітнення немає в лісі — там повсюди нуртує звабливе, дружнє, шелестке життя. Але море — могутня душа, що невпинно стогне від великої печалі, якої не може ні з ким розділити і яка довіку схована в її глибинах. Ніколи нам не збагнути його безмежної таємниці — ми можемо лише брести, зачаровані, по самому її краю. Ліси кличуть нас на сотні голосів, проте один-єдиний голос у моря — сильний голос, у музиці якого тонуть наші душі. Ліси нагадують людей, проте море належить до товариства архангелів.

Енн і Гілберт застали капітана Джима на лавці біля маяка, де він закінчував виготовляти прегарну, цілковито оснащену іграшкову шхуну. Капітан підвівся й привітав їх із тією м’якою, невимушеною ґречністю, що так бездоганно йому личила.

— Гарний день був нині, пані Блайт, — а тепер, насамкінець, усе показав, на що здатний. Ви не хочете посидіти тут, доки згасне це світло? А я саме зробив оцю забавку для Джо, сина свого небожа із Глена. Я був пообіцяв йому таку зробити, а тоді мовби як пожалів, бо його мати дуже розсердилася. Вона боїться, що малий так і в море втече, коли я буду його до витребеньок заохочувати. Але що ж я міг удіяти, пані Блайт? Я обіцяв йому, а я вважаю, що це мовби як підло — порушити обіцянку, дану дитині. Сідайте, прошу вас. Посидіти годинку — то недовго.

Вітер віяв з берега; море під його подихом бралося довгими сріблястими брижами, а мерехтливі тіні скель ширяли понад водою там і тут, наче велетенські прозорі крила. Сутінки опускали завісу фіолетової темряви на піщані дюни, де метушилися чайки. У небі де-не-де маяв шовковий серпанок туману. Уздовж видноколу на якорі стояли флотилії хмар. Над відножиною в море незмигно дивилася вечірня зоря.

— Хіба не варто подивитися на це? — мовив капітан Джим з любов’ю та гордістю власника. — Така місцина гарна й від ринку далеко. Ні тобі купівлі-продажу, ані прибутків. І не треба ні за що платити — оце небо й це море задарма, — без грошей, без ціни… А скоро й місяць зійде. Мені ніколи не набридає дивитися, який може бути схід місяця над цими скелями, над морем і гаванню. Щоразу це несподіванка.

І місяць зійшов; і вони споглядали його диво й чари в тиші, у якій не потребували ні цілого світу, ні одне одного. Потім усі піднялися у вежу, і капітан Джим показав їм маяк та пояснив, як він улаштований. Аж ось вони вийшли в їдальню, де хмиз у каміні ткав химерний візерунок із язиків полум’я, забарвлених у мінливі, невловимі, породжені морем кольори.