Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— І нам сподобалася проповідь, — відважно заявила Енн. — А молитва методистського пастора була однією із найкрасивіших, які я чула.

— О, безперечно, молитися він уміє. Я не чула нікого, хто молився б краще за старого Саймона Бентлі, котрий завжди був або п’яний, або охочий напитися, і що п’яніший він був, то краще молився.

— Методистський пастор дуже вродливий, — мовила Енн, зважаючи на прочинені двері кабінету.

— Еге ж, церкву він собою прикрашає, — визнала панна Корнелія. — Але ж який манірний! І думає, неначе кожна дівчина, щойно погляне на нього, то вмить закохається — так, мовби методистський пастор, котрий весь час світами швендяє — це бозна-який скарб. А ви з молодим лікарем послухайте моєї поради й не спілкуйтеся так часто з методистами. Моє гасло: якщо ти пресвітеріанин — будь ним!

— Ви не вважаєте, що методисти підуть на небеса так само, як пресвітеріани? — серйозно запитала Енн.

— Це не нам вирішувати. Все в руках Господніх, — урочисто відказала панна Корнелія. — Але я не знатимуся з ними на землі, хай що мені, можливо, доведеться робити на небесах. Цей методистський пастор неодружений. У попереднього жінка була — то я дурнішого створіння ще й не бачила. Якось я сказала йому, що, перш ніж побратися з нею, він мав би зачекати, доки вона виросте. Він відказав, що хотів виховати її сам. Хіба не типовий чоловік?

— Важко збагнути, коли саме люди дорослішають, — засміялася Енн.

— Свята правда, рибонько. Дехто вже народжується мудрим, а хтось і до вісімдесяти не дорослішає, повірте мені! Така сама була пані Мак-Алістер — за все життя не виросла. І в сто років була не розумніша, аніж у десять.

— Може, тому вона й прожила так довго, — припустила Енн.

— Цілком можливо. Утім, я воліла би прожити п’ятдесят розумних літ, ніж сто дурних.

— Але подумайте, який нудний був би світ, якби в ньому жили всуціль розумні люди! — вигукнула Енн.

Панна Корнелія не принизилася до легковажної суперечки.

— Пані Мак-Алістер була з Мілгрейвів, а Мілгрейви всі були дурні. Її небіж, Ебенейзер Мілгрейв, багато років був безумний. Він уважав себе мертвим і сердився на жінку, що вона його не ховає. Я на її місці зробила б це.

На обличчі панни Корнелії застиг вираз похмурої рішучості, аж Енн майже уявила її з лопатою в руках.

— Невже ви не знаєте жодних добрих чоловіків, панно Брайант?

— Та знаю багатьох — отам, — відповіла панна Корнелія, махаючи рукою у відчинене вікно в напрямку невеличкого цвинтаря на церковному подвір’ї по той бік затоки.

— А живих, із плоті й крові? — наполягала Енн.

— Є кілька таких — просто щоб засвідчити, що Господь усемогутній, — неохоче визнала панна Корнелія. — Я не заперечую, що де-не-де можна знайти певного чоловіка — якщо тільки захопити його, поки він молодий, і поводитися з ним, як належить, і якщо мати добряче шмагала його в дитинстві — і виліпити з нього щось годяще. Ваш чоловік, судячи з того, що мені доводилося чути, непоганий. Напевно, — панна Корнелія зміряла Енн чіпким поглядом з-над окулярів, — ви вважаєте, що іншого такого немає в цілому світі?

— Немає, — упевнено підтвердила Енн.

— Ох, я таке вже чула від іншої молодиці, — зітхнула панна Корнелія. — Дженні Дін, коли віддавалася, теж думала, що іншого такого, як її чоловік, у цілому світі немає. Іншого такого справді не було — і добре, що не було, повірте мені ! Він улаштував їй страхітливе життя, і вже залицявся до своєї другої жінки, коли бідолашна Дженні вмирала. Хіба не типовий чоловік? Але сподіваюся, рибонько, ваша певність виправдається краще. Про молодого лікаря всі доброї думки. Спершу я боялася, що буде інакше, бо тутешня громада не знала рівних лікареві Дейву. Хоча лікар Дейв був геть нетактовний — завжди говорив про мотузки в домах повішеників. Ну, та люди забували всі свої кривди, коли в них боліли шлунки. Душевний біль усіх турбує менше, аніж біль у шлунку. Тепер, оскільки ми обидві пресвітеріанки, і поруч немає жодного методиста, скажіть мені відверто — що ви думаєте про нашого пастора?

— Я… тобто… ну… — завагалася Енн.

Панна Корнелія кивнула.

— Саме так. Я згодна з вами, рибонько. Ми зробили помилку, запросивши його очолити кафедру. Лице в нього — достоту наче один із тих довгих вузьких надгробків, ви згодні? Йому на лобі слід було б написати: «Пам’яті того-то». Ніколи не забуду першої проповіді одразу по його приїзді сюди. Він казав, що кожен мусить робити те, до чого найкраще вдатний. Тема чудова, та що за приклади він наводив! Він тоді сказав: «Якщо ви маєте корову і яблуню, і прив’яжете яблуню в оборі, а корову посадите в саду копитами догори, чи багато яблук ви матимете з корови? А чи багато молока з яблуні?» Чи ви колись таке чули, рибонько? Я так раділа, що того дня в нашій церкві не було методистів — вони, мабуть, і понині заходилися б реготом на згадку про це. Але що мене дратує в нім найбільше — то це його звичка погоджуватися з кожним, хай би що він сказав. Якщо йому заявити: «Ви негідник», він із тією своєю солодкавою усмішкою відповість: «Так, саме так». Пастор має бути твердіший у переконаннях. Словом, я вважаю, що він — превелебний осел. Але це, звісно, тільки між нами. Коли поруч є методисти, я хвалю його до небес. Дехто каже, буцім його жінка надто модно вдягається, але я на це відповім, що вона й без того щодня мусить бачити його обличчя, тож їй потрібно чимось утішитися. Ви ніколи не почуєте, щоб я судила якусь жінку за гарне вбрання. Я лише потішуся, якщо її чоловік не такий жаднюга, щоб дозволити їй вряди-годи купити сукню. Хоча своїми платтями я надто не переймаюся. Жінки вбираються, щоби сподобатись чоловікам, а я до цього нізащо в житті не принижуся. Я живу собі спокійним, щасливим життям, рибонько, і це лише тому, що я ніколи не зважала на думку чоловіків.