Юрій Яновський - Чотири шаблі

Добрими джерелами для вивчення Кричевського можуть бути книги: Кричевська-Росандіч К. Мої спогади. — К.: ТОВ «Вид-во «Родовід», 2006. — 208 с; Рубан-Кравченко В. Кричевські і українська культура XX століття: Василь Кричевський. — К.: Криниця. 2004. — 704 с.

Юрій Яновський присвятив Кричевському статтю «Василь Кричевський» (Універсальний журнал. — 1929. — № 6 (8). — С. 72–73). А в романі «Майстер корабля» змалював його в образі Професора.

Яновський зауважує той факт, що першими авторами сценарію «Звенигори» були Майк Йогансен та Юрій Тютюнник, робота яких дістала серйозні зауваження на засіданні художньої ради Одеської кінофабрики в червні 1927 року. Олександр Довженко погоджується інсценізувати текст, схарактеризований директором кінофабрики Павлом Нечесою як «нісенітниця», внісши кардинальні зміни до первісного варіанту. «В сценарії було багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій. Тому я й переробив його процентів на дев'яносто, внаслідок чого автори демонстративно «зняли свої імена», і це стало початком мого розходження з харківськими письменниками» (Довженко О. Автобіографія // Довженко О. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро, 1983. — Т. 1. — С 28). Фільм було створено за сто днів.

Ідеться про Бориса Ісааковича Завелєва (1876–1938), талановитого кінооператора. З 1914 року він працював на кінофірмі Олександра Ханжонкова із режисером Петром Чардиніним і до 1917 року зняв понад 70 фільмів. У ВУФКУ зняв понад 20 фільмів, з-поміж яких «Звенигора» (1927) Олександра Довженка.

Перша публікація: Майстер корабля: Роман. — X.: Книгоспілка. 1928. — 224 с.

Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. — К: Дніпро, 1983. —Т.2. — С 5-162.

Мапа — карта.

Лінія краси (англ.).

Ідеться про відомого англійського живописця й гравера Вільяма Гоґарта (10.11.1697, Лондон — 26.10.1764, Лондон), роботи якого сприймалися у XVIII столітті як виклик художньому істеблішменту: «бесіди» (вільні групові портрети) майстра були адресовані широкій публіці. Гоґарт створив навчальну академію, яка в 1768 році стала Королівською академією. Його знали як борця за узаконену охорону авторських прав. Гоґарту належать сатиричні серії «Кар'єра блудниці» (1730–1731), «Кар'єра розбещеного» (1735), «Модний шлюб» (1743–1745) тощо.

Вихідна точка (фр.).

Затишок (нім.).

Тут Яновський вдається до помітного зміщення біблійного сюжету, де подана історія Иосифа та дружини Потіфара, що був начальником фараонових охоронців, шанованим царедворцем (див.: 1М39-1 — 18). Ім'я дружини фараона Книга Буття не подає. Натомість вона називає жінку, яку фараон подарував Иосифу за дружину: це була Осната, дочка ПотіФера, жерця Осну (див.: 1М41.45). Події, центром яких став Иосиф, на думку вчених, випадають на той період Давнього Єгипту, який називають періодом Середнього царства (2134–1785 pp. до Р. X.) і пов'язують із правлінням або XII династії єгипетських фараонів, або XV династії Гіксосів, фараонів-пастухів, які прийшли до Фів із Сирії або Палестини. Дехто відзначає, що фараоном часів Иосифа був Саласис (див.: Библейская энциклопедия. Труд и изданіе Архимандрита Никифора. — Репринтное издание. — М.: Изд. Свято-Троице-Сергиевой Лавры, 1990. — С. 722) або Апепі 2 (див.: Геллей Г. Библейский справочник. — СПб.: Христианское общество «Библия для всех», 1996. — С. 118). Що ж до Ехнатона (Аменофіса), мати якого мала ім'я Тейє, то його правління випадає на період Нового царства — 1364–1347 pp. до Р. X. Його батько Аменхотеп III царював за 35 років до сина. Таким чином, Иосифа й Тейє (Тайах) розділяє понад 400 років. У тетралогії Томаса Майна «Йосиф і його брати» (1933–1943) зваблення Иосифа дружиною царедворця й друга фараона Петепри Мут-ем-енетою відбувається під впливом нових релігійних шукань Ехнатона на заході, по той бік Нілу біля Тель-Ель-Амарина, де споруджується місто Ахетатон й утверджується культ Атона, Она, Атума-Ра, схильного до акцептації чужого сакрального досвіду; Тейє тут — дружина фараона, що є прихильником давніх вітчизняних релігійних традицій із суворим Амоном у центрі. Натомість у сучасних тлумаченнях Книги Буття акцент зроблено на антисемітизмі звабниці — дружини Потіфара Зеліки, або Зулейки (див.: Щедровицкий Д. В. Введение в Ветхий Завет. Пятикнижие Моисеево: В 8 т. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Теревинф, 2001. — С. 260, 261).

Ідеться про Армана Еммануеля Софію-Септимані це Віньєро дю Плессі, герцога де Рішельє (Дюка Рішельє) (25.10.1766, Париж — 17.05.1822, Париж), відомого французького й російського державного діяча. Він як камергер короля Людовіка XVI емігрував до Австрії, а потім Росії під час Великої французької революції 1789 року. Вступивши на військову службу, брав участь у взятті Ізмаїла, за що був нагороджений Георгіївським хрестом 4-го кл. № 805 та іменною зброєю «За хоробрість». У 1803 році цар Олександр І призначив його градоначальником Одеси, а в 1805 році — генерал-губернатором Новоросійського краю. Заслуги Рішельє на цих посадах відзначені на пам'ятникові, спорудженому в Одесі на Приморському бульварі. Латунна табличка містить надпис: «Герцогу Еммануилу де Ришельє управляющему съ 1803 по 1814 годъ Новороссийским краемъ и положившему основаніе благосостоянию Одессы благодарные къ незабвенным его трудамъ жители всехъ сословій сего города и губерний Екатеринославской Херсонской и Таврической воздвигли памятникъ сей въ 1826 годъ при Новороссійском генералъ-губернаторе— графі Воронцова».