Стендаль - Червоне і чорне

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

— Прощай! Прощай! — кинув він і пішов до дверей.

— Ні, вислухай мене, — скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його. — Те повинен знати всю правду! Це я вбила сина. Я дала йому життя, я і відбираю його. Небо карає мене, я зогрішила перед богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

— Романтична маячня — скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня Жульєн, пошлить по лікаря, як тільки розвидниться. — І він пішов до себе спати. Пані де Реналь вдала на коліна напівпритомна, але судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на д допомогу.

Жюльєн був приголомшений.

«Так ось що таке гріх перелюбства, — подумав він. Хіба можливо, щоб оті шахраї попи мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно.

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, казав він собі.

— Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї? Покинути її? Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її йолопа чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він вчинить скандал. Вона може все розказати — боже милосердний! — оті наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з свого дому, — звичайно, неспроста, Від горя, від страху перед богом вона забула, що це за людина, — вія для неї тепер тільки священик».

— Іди звідси — сказала раптом пан де Регаль, розплющуючи очі.

— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, відповів Жюльєн

. — Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говоримо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер'єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись…

— Цього я й хочу, — скрикнула вона, підводячись, — Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх — може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву, — я готова на все.

— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого бога… Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.

— Ах, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки. — 0, мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді це було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж твого сина.

— Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів всевишнього.

— А я, — скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жюльєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі. — А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі — любити тебе, як брата?

Жюльєн розридався.

— Я все зроблю, — скрикнув він, падаючи їй до ніг, — я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе — ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся — ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуймо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся 8 тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Брело. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.