Стендаль - Червоне і чорне

Вона обіцяла, Жюльєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

— Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір'ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця, — життя її було раєм і пеклом воднораз: пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

— В мене нема ніяких ілюзій, — казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню, — я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати з початку. Аби тільки бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях — така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій Жюльєне, — скрикувала вона іноді, — чи ти щасливий? Чи бачиш ти, як я тебе кохаю?

Недовірливість і болісні гордощі Жюльєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я син простого ремісника, вона кохав мене… Ні, я для неї не лакей, що виконував обов'язки коханця». Позбувшись цих побоювань, Жульєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

— Любий! — скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її коханні.-=» Хай я дам тобі справжнє щастя хоч в ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава.

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жюльєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, гордістю володіння. їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум'я, що зогріло їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів кохання, коли пані, де Реналь боялась тільки одного, — що Жульєн її недосидь сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

— Боже великий Ось воно, пекло — і судомно стискала Жюльєнову руну, — Які жахливі муки Але я їх заслужила! — і вона стискала його в обіймах, припадала до нього, мов плющ до стіни.

Марно вимагався Жюльєн заспокоїти її змучену душу, Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов пораяла в похмурі роздуми.

— Пекло, — казала вона, — було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, э ним… Але пекло на цьому світі смерть моїх дітей!.. А проте може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх. О, боже! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти не в чому не винні перед тобою! Я тільки я винна: я кохаю того, хто не е моїм мужем.

Трапились хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась Вона намагалась опанувати себе, не отруюючи життя того, кого так кохала».

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття. Якогось дня мадемуазель» Еліза пішла у Вер’ер — у неї там була якась справа в суді. Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жюльєна Покоївка тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з паном Вально.

— Ви мене погубите, якщо я вам скажу всю правду, — сказала вона панові Вально. — Адже пани завжди одні одних захищають коли доходить до чогось важливого.» А слугам, коли вони щось скажуть, ніколи не прощають.

Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже образливі для свого самолюбства.

Ця жінка, найблискучіша на цілу округу жінка, якій він протягом шести років виявляв стільки поваги, і — собі на горе — так що всі це бачили й знали, ця гордячка, що часто примушувала його червоніти своїм зневажливим поводженням, взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера. На довершення образи, завданої панові директору притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього юнака. «Сказати правду, — додала покоївка, зітхнувши, — пан Жюльєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий, як і до інших».