Стендаль - Червоне і чорне

Моя мета переконати чоловіка, що листа відправив лан Вально; я не сумніваюся, що то його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов'язково влаштуйся у Вер'єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися.

У Вер'єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер’єрські дами шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім. Гляди не посварися з паном Вально і не здумай відрізати йому вуха, як ти колись погрожував: навпаки, будь 8 ним якнайлюб'язніший.

Основне, щоб у Вер'єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погодиться, хай буде так! Принаймні ти житимеш у Вер'єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов'язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп'ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум… Зрештою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, увічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб'єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.

Анонімного листа змайструєш мені ти: озбройся для цього терпінням і ножицями. Повирізуй з книги слова, які я тобі напишу, далі, наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус, і спали повирізувані сторінки книги. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння скласти їх сам по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротенького анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі оцей мій лист!»

Анонімний лист

«Пані!

Ваші пригоди відомі а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись дружнім почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати с отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам зволю».

Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора) виходь у сад, — я тебе зустріну.

Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа. Так от я, з засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист, вручений мені нібито якімсь незнайомим. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.

З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я пориплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.

Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? Що б не трапилось, будь, певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой! Яка я погана мати! Та нащо я пищу ці пусті слова, любий Жюльєне! Я зовсім не почуваю цього; я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і нависала я їх тільки для того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коди я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба це багато — заплатити життям за блаженні дві, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшна розплата».

Цілу годину Жульєн підбирав і зліплював листа, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців з матір’ю; вона так просто і рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.

— А клей зовсім висох? — спитала вона.

«Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? — подумав він. — Що вона збирається робити?» Гордість не дозволяла йому запитати її, але, мабуть, ніколи вона йому так не подобалась.