Стендаль - Червоне і чорне

— Та ні, що ж це таке! — раптом скрикнув він і несамовито забігав по кімнаті, — невже я терпітиму, немов якийсь нікчема, жебрак, щоб вона знущалася з мене зі своїм коханцем? Невже я дійду до того, що весь Вер'ер потішатиметься над моєю м'якосердістю! Чого тільки не казали про Шарм'е (це був відомий на весь край рогоносець). Досить назвати його ім'я, як у всіх на устах з’являться посмішка. Він тямущий адвокат, але чи хто-небудь згадував про його ораторські здібності? «А! Шарм’е — кажуть усі. — Це Берларів Шарм’е!» — його так і кличуть ім'ям чоловіка, що зганьбив його.

«Хвалити бога, — сказав собі пан де Реналь за кілька хвилин, — в мене нема дочки, і хоч би як я покарав матір, це не пошкодить моїм дітям. Я можу застукати цього селюка а моєю дружиною і вбити їх обох; тоді це вже буде трагедія, і ніхто не сміятиметься 8 мене».

Ця думка сподобалась йому. Він став обмірковувати її в усіх подробицях. «Карний Кодекс ва мене, І хоч би що трапилось, наша конгрегація і мої друзі присяжні врятують мене».

Вір витяг свій мисливський ніж, оглянув його — ніж був дуже гострий; але думка про кров злякала його.

Я можу побити нахабного гувернера й вигнати геть. Але це ж буде скандал на весь Вер'єр навіть на весь департамент Після заборони газети Фалькоса, коли головний редактор вийшов з тюрми, саме я домігся, щоб його позбавили посади, де він заробляв шістсот франків. Кажуть, що той писака тепер знову з’явився в Безансоні, і тепер він, напевно, не мине нагоди знеславити мене і зробить це так спритно, що і до суду його не притягнеш. Притягти його до суду. Чого тільки той нахаба не вигадає на суді, щоб переконати всіх, що сказав правду. Людина шляхетного роду, яка так уміє підтримати свій престиж, як я, викликає ненависть усіх плебеїв. Я побачу своє ім’я у паскудних паризьких газетах; боже, який жахи бачити старовинне ім’я де Реналів втоптав у багно насмішниками… Якщо мені треба буде кудись виїхати, доведеться змінити прізвище. Як! Зректися імені, що становить мою гордість і силу? Чи може бути щось гірше?

А якщо я не вб'ю своєї дружини, а просто вижену її з ганьбою, — Її безансонська тітка передасть їм із рук у руки все своє майно. Моя дружина переїде в Париж і житиме там з Жюльєном. У Вер'єрі всі про це дізнаються, і я знов-таки пошиюсь у дурні».

Тут нещасний чоловік помітив, що світло лампи тьмяніє: вже розвиднялося. Він вийшов у сад подихати свіжим повітрям. У цю мить він майже вирішив не зчиняти колотнечі, міркуючи, що це тільки потішило б його добрих друзів у Вер'єрі.

Прогулянка по саду трохи заспокоїла його.

— Ні, — скрикнув він, — я не зречуся своєї дружини, вона мені занадто необхідна!

Пан де Реналь з жахом уявив собі, чим був його дім без неї; з усієї рідні в нього лишилась тільки маркіза де Р…, стара, недоумкувата й злюща жінка.

То було справді розумне вирішення, але щоб його здійснити, потрібна була далеко більша воля, ніж та, яку мав цей бідолаха. «Якщо я не вижену дружину, — думав він, — я ж знаю себе; коли-небудь вона мене роздратує і я не втримаюсь від докорів. Вона гонориста, ми посваримось, і до того ж раніше, ніж вона дістане тітчину спадщину. Як тоді глузуватимуть з мене! Моя дружина любить дітей, і кінець кінцем все залишиться їм, а я стану справжнім посміховиськом у Вер’єрі. «Ось який він, — казатимуть про мене, — не може навіть дати ради власній дружині!» Чи не краще мені лишитися при своїх підозрах і не дошукуватись правди? Але тоді я зв'яжу собі руки і ніколи не зможу нічим їй дорікнути».

Проте через хвилину пан де Реналь, знову піддавшись почуттю враженого самолюбства, старанно пригадував всілякі способи викриття, про які розповідають за більярдом у казино або в Благородному зібранні Вер’єра, коли який-небудь джигуя переривав партію, щоб потіпати приятелів, кепкуючи з обдуреного чоловіка. Якими жорстокими здавались йому тепер оті жарти.

«Боже! Чому моя дружина не вмерла? Тоді вже ніхто не зміг би з мене сміятись. Чому я не вдівець! Я б поїхав у Париж, провів би там півроку в найкращому товаристві». Але після хвилинного щастя, навіяного мрією про вдівство, уява його змов почала шукати способу дізнатись правди. Чи не посипати йому опівночі, коли всі ляжуть спати, трохи висівок перед дверима Жюльєна; удосвіта можна буде побачити сліди.

— Ні, цей спосіб нічого не вартий! — скрикнув він раптом оскаженіло. — Ця шельма Еліза помітить, і всі в домі знатимуть, що я ревную.

У якійсь історії, яку розповідали в казино, чоловік переконався в своєму нещасті, прикріпивши воском волосинки на зачинених дверях дружини і її коханця.