Стендаль - Червоне і чорне

— Цей селянський син, з яким ви так панькались, якому робиш стільки подарунків, можливо, й не винен не в чому, — сказала вона нарешті, — та все же через нього мені вперше в житті завдано такої образи… Пане! Коли я прочитала той огидний папірець, я покаялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з нашого дому.

— Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер'єрі.

— Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім'ї і цілого міста… Ну, тоді я скажу Жюльєну, щоб віл попросив у вас відпустку і місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.

— Ні в якому разі не робіть цього, — відповів пан де Реналь трохи спокійніше. — Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним — він же знаєте, який вразливий цей добродій.

— В нього зовсім нема такту, — сказала лані де Реналь, — може, він і освічений, це вам краще знати, але по суті він простий селюк. Я принаймні зовсім розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою; адже він став би тоді забезпеченою людиною. І тільки тому, що вона іноді потай бігав до пана Вально.

— Аа! — сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову. — І Жюльєн вам це сказав?

— Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців — мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знав про потайні прогулянки Елізи.

— А мені, мені нічого невідомо — вигукнув розлючений знову пан де Реналь, відрубуючи з притиском слова. — Я не знаю, що коїться в моєму домі… Як? Між Елізою і Вально щось є?

— Е! це давня історія, любий друже, — мовила пані де Реналь, сміючись. — А може, між ними нічого й не було Це почалося тоді, коли ваш добрий друг Вально був не від того, щоб у Вер’єрі думали, ніби муж ним і мною існує щось подібне до платонічного роману.

— Я й сам так колись думав! — скрикнув пан де Реналь несамовито, ляснувши себе по лобі. Йому доводилось робити одне відкриття за другім І ви мені ні слова не сказали!

— Чи варто було сварити між собою друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хиба в хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів?

— Він писав і вам?

— Він пише багато.

— Покажіть меш ці листи негайно, я вам наказую! І пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.

— Тільки не тепер, — відповіла вона лагідно навіть майже безтурботно. — Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.

— В цю ж мить, хай йому чорті — скрикнув пан де Реналь, сп’янілий від люті, і водночас з таким полегшенням, якого він не відчував жодного разу за минулі півдоби.

— Обіцяйте мені, — сказала дуже поважно пані де Реналь, — що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?

— Сварка чи не сварка а я можу в нього відібрати підкидьків, — провадив він розлючено. — Але я вимагаю подати мені негайно ці листи. Де вони?

— В шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.

— А я зламаю його, — скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.

І він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, який він сам часто старанно обтирав полого сюртука, коли помічав на ньому якусь плямку.

Пані де Реналь кинулась на голубник і бігцем збігла сто двадцять східців. Вона прив'язала за краєчок білу хустку до залізних грат на віконці. Вона відчувала себе найщасливішою з жінок. Крізь сльози дивилась вона в лісову гущавину на горі. під одним з отих густоверхих буків, — сказала вона собі, — певно, стоїть Жюльєн, чекаючи цього щасливого сигналу». Вона довго прислухалась, проклинаючи монотонне сюрчання коників і пташиний щебет. Якби не той нестерпний шум, вона б, можливо, почула радісний вигук, що пролунав у скелях. Жадібним зором пильно придивлялась вона до величезної, темної і рівної, як луг, зеленої поверхні, яку утворюють вершині дерев. «Як це він не здогадається, казала вона собі зворушено, — придумати якийсь знак, щоб сповістити мене, що він так само щасливий, як і я». Вона зійшла вниз з голубника, тільки коли спохватилась, що чоловік може прийти сюди, шукаючи її.

Пані де Реналь застала його в страшному гніві. Він перебігав очима банальні фрази пана Вально, які навряд чи будь-коли читались з таким хвилюванням.