Стендаль - Червоне і чорне

Як би гаряча одаліска в сералі не кохала свого султана, він всевладний, вона не має надії звільнитись від його влади, до яких би хитрощів вона не вдавалась. Помста її владаря жахлива, кривава, але войовнича і великодушна: удар кинджала розв’язує все. Але в XIX сторіччі чоловік убивав жінку громадською зневагою, закриваючи перед нею двері всіх віталень.

Повернувшись до себе, пані де Реналь знову відчула всю небезпечність свого становища; її приголомшив розгром, вчинений в кімнаті. Замки всіх її гарненьких скриньок були позламувати, кілька планок паркету було зірвано. «Він був би безжальний до мене, — сказала вона собі. — Як він попсував мозаїчний паркет, яким так дорожив: тільки хтось із дітей ступить, було, на нього вогкими черевиками, він червонів від лоті. А тепер паркет попсований вкрай. Видовище такого шаленства вмить знищило всі докори сумління, які збудила в ній надто швидка перемога.

За кілька хвилин до обіду повернувся Жюльєн з дітьми. За десертом, коли слуги вийшли, пані де Реналь сказала йому дуже сухо:

— Ви висловлювали бажання перебути тижнів зо два у Вер’єрі, пан де Реналь згоден дати вам відпустку. Можете їхати, коли захочете. Проте, щоб діти не втрачали даремно часу, вам щодня посилатимуть їхні письмові роботи, і ви їх виправлятимете.

— Але, звичайно, — додав пан де Реналь дуже уїдливим тоном я відпускаю вас не більше як на тиждень.

Жюльєн помітив неспокій на його обличчі; видно було, що він глибоко стурбований.

— Він, мабуть, іще нічого остаточно так і не вирішив, — сказав Жюльєн своїй подрузі, коли вони на хвилинку залишились самі у вітальні.

Пані де Реналь розповіла йому все, що сталося до обіду.

— Подробиці — вночі! — додала вона, сміючись.

«Ось воно — жіночу лукавство — подумав Жульєн. Що за втіха для них обдурювати нас який інстинкт штовхає їх на це?»

— Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розсудливо боятись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про цю пекучу ненависть Елізи до мене.

— Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.

— Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він а першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?

— Он як! Навіть сміливості не вистачає! — мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.

— Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість, — холодно відповів Жюльєн, — це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви, — додав він, взявши її ва руку, ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатись з вами перед нашою жорстокою розлукою.

Як тільки Жюльєн опинився у Вер'єрі, він почав докоряти собі за свою несправедливість до пані де Реналь. «Я зневажав би її як найнікчемнішу жінку, якби вона не витримала до кінця сцени з паном де Реналем Вона провела її з майстерністю дипломата, а я співчуваю переможеному, хоч він мій ворог. В цьому е щось низьке, міщанське: мій гонор вражений, бо пан де Реналь — мужчина. Славна й велика корпорація, до якої маю честь належати і я! Я просто дурень».

Пан Шелан відмовився від усіх квартир, що їх навперебій пропонували йому найповажніші місцеві ліберали, коли після звільнення він змушений був покинути парафіяльний дім. Дві кімнати, які він тепер наймав, були завалені книжками. Жюльєн, бажаючи показати Вер'еру приклад, гідний священика, пішов до батька, взяв у нього з десяток ялинових дощок і проніс їх на своїй спині крізь усю Велику вулицю. Він позичив потрібні інструменти в колишнього товариша і зробив полиці, на яких розмістив бібліотеку пана Шелана.

— А я вже думав, що тебе зовсім зіпсувала світська марнота, — казав йому старий, вмиваючись радісними слізьми, — ну, ось тепер ти спокутував оту дитячу вихватку — цей парад у мундирі почесної варти, яким ти набув собі стільки ворогів.

Пан де Реналь наказав Жюльєнові жити в його домі. Ніхто в місті і гадки не мав про те, що сталося. На третій день після приїзду Жюльєн, сидячи в своїй кімнаті, був удостоєний візиту самого пана супрефекта де Можірона. Цілих дві години слухав Жюльєн безглузду балаканину і пишномовні нарікання на людську злобу, на нечесність людей, яким довірено управління громадськими коштами, на небезпеки, що загрожують через це бідній Франції, і т. ін., і т. ін., — поки нарешті почав догадуватись про мету цього візиту. Вони вже вийшли на площадку сходів, і бідолашний напіврозрахований гувернер з належною пошаною проводив майбутнього префекта якогось щасливого департаменту, коли цей останній зволив виявити інтерес до справ Жюльєна і став вихваляти його скромність у грошових справах тощо. Нарешті пан де Можірон. стискаючи його в обіймах, зі справді батьківською ніжністю запропонував йому покинути дім пана де Реналя і перейти до одного урядовця, що мав дітей, яких треба виховувати; подібно до короля Філіпа, цей урядовець дякував богу не за те, що той дав йому дітей, а за те, що вони народились у сусідстві з паном Жюльєном. їх вихователь одержуватиме там вісімсот франків, та не щомісячно — бо хіба ж це годиться, говорив пан де Можірон, — а по кварталах і завжди наперед.