Стендаль - Червоне і чорне

Ці слова дуже сподобались усім і викликали багато сміху: саме такі дотепи пасують для Вер'єра. Жульєн уже підвівся, за ним, всупереч усім правилам світської пристойності, повставали й усі, така сила справжнього таланту. Пані Вально затримала його ще на чверть години: він неодмінно повинен був послухати, як її діти відповідають напам'ять катехізис. Вони робили дуже смішні помилки, але цього не помітив ніхто, крім нього. «Які неуки! Не знають найперших основ закону божого!» — подумав він. Нарешті Жульєн відкланявся і вже сподівався, що може йти, але довелося ще вислухати байку Лафонтена.

— Це надзвичайно аморальний автор, — сказав Жульєн пані Вально. — В одній байці, про мессіра Жана Шуара, він дозволяв собі висміювати все, що е найбільш гідним поваги. Найкращі коментатори його рішуче засуджують.

Перше ніж піти, Жюльєн дістав чотири чи п'ять запрошень на обід.

— Та цей юнак робить честь нашому департаменту! — хором вигукували гості, що були вже добре-таки напідпитку. Договорились навіть до того, щоб виділити для нього стипендію з громадських коштів, аби він міг продовжувати навчання в Парижі.

Поки ця необережна ідея обговорювалась у їдальні, Жюльєн уже встиг вийти за ворота.

— Ну й сволота! ну й сволота! — тихенько повторив він кілька разів, з насолодою вдихаючи свіже повітря.

В цю хвилину він почував себе справжнім аристократом; і це він, хто так довго не міг звикнути до зневажливих посмішок і погордливої зарозумілості, що ховалася за всіма чемними фразами, з якими звертались до нього в домі пані де Реналь. Він не міг не відчути величезної різниці між цими домами. «Забудьмо навіть, — казав він, ідучи додому, — про гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати. Але чи могло б спасти на думку панові де Реналю говорити своїм гостям про ціну кожної пляшки вина, яким він їх частує? А цей пан Вально раз у раз перелічує своє багатство, і коли тут присутня його дружина, він неодмінно вважає своїм обов'язком сказати: «твій дім», «твій маєток».

Ця дама, очевидно, так втішається почуттям власності, що під час обіду не посоромилася влаштувати огидну сцену лакеєві за те, що той розбив келих і «розрізнив одну з її дюжин», а лакей відповідав їй з неймовірною зухвалістю.

«Ну й компанія — думав Жюльєн. — Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б із ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу».

Проте, виконуючи наказ пані де Реналь, Жюльєн мусив ще кілька разів ходити на такі обіди. Він став модним; йому простили його мундир почесної варти, або, певніше, ця необережність саме й була справжньою причиною його успіху. Незабаром у Вер'єрі тільки й мови було про те, хто ж нарешті переможе й перетягне до себе цього освіченого юнака — пан де Реналь чи директор притулку. Ці панове разом з паном Маслоном утворювали тріумвірат, що вже не один рік тиранив усе місто. Мерові заздрили, ліберали мали підстави нарікати на нього; але, зрештою, він усе-таки був дворянин, народжений, щоб панувати, тим часом як пан Вально дістав від батька не більше шестисот ліврів ренти. І не так-то легко було йому, що колись викликав жаль своїм поганеньким світло-зеленим сюртучком, домогтися, щоб йому заздрили з приводу його нормандських коней, золотих ланцюжків, паризьких фраків і всього його нинішнього добробуту.

Серед гурту нових знайомих Жюльєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім'я Гро, якого мали за якобінця. Жюльєн, що поклявся сам собі висловлювати тільки те, що йому самому здавалось неправдивим, повинен був з паном Гро поводитись обережно.

З Вержі йому присилали товсті пакети з дитячими письмовими роботами. Йому радили частіше відвідувати батька, і він корився дій сумній необхідності. Одне слово, він прекрасно виправляв свою репутацію. Та ось одного ранку він прокинувся, відчувши дотик двох рук, що закрили йому очі.

Це була пані де Реналь; вона приїхала до міста, і поки її діти бавились улюбленим кроликом, якого вони привезли з собою, вона щодуху збігла нагору й опинилася в Жюльєновій кімнаті на хвильку раніше, ніж вони. Це була безмежно щаслива, хоч і надто коротка мить: пані де Реналь зникла, як тільки ввійшли діти з кроликом, якого вони хотіли показати своєму другові. Жюльєн радо зустрів усіх, навіть кролика. Йому здавалося, що він повернувся в рідну сім'ю; він відчув, що любить цих дітей, що йому приємно з ними розмовляти. Його дивувала ніжність їхніх голосів, простота й благородство в усій їхній поведінці; він відчував потребу очистити свою уяву від вульгарних манер, гидких вчинків і думок, серед яких змушений був існувати у Вер'єрі. Там завжди й у всьому відчувався страх схибити, якесь безперервне змагання між розкошами й злиднями. Люди, в домі яких йому доводилося обідати, вдавалися до таких відвертих зізнань з приводу печені, що ставало соромно за господарів і гидко тим, хто їх слухав.