Стендаль - Червоне і чорне

— Ні, ви, дворяни, маєте право пишатися, — казав він пані де Реналь, розповідаючи їй про всі обіди, які йому довелося витерпіти.

— Так ви, значить у моді — і вона сміялась від щирого серця, уявляючи собі пані Вально під густим шаром рум'ян, які вона вважала своїм обов'язком накладати щоразу, коли чекала Жюльєна. — Напевне, вона зазіхає на ваше серце, — додала вона.

За сніданком панував чудовий настрій. Присутність дітей, яка начебто повинна була заважати їм, насправді лише збільшувала загальні веселощі. Бідолашки не знали, як і виявити свою радість, що знову бачать Жюльєна. Слуги встигли, звичайно, розказати їм, що Жюльєнові пропонують на двісті франків більше, аби тільки він погодився виховувати дітей Вально.

Під час сніданку Станіслав-Ксав’є, ще блідий після своєї тяжкої хвороби, раптом спитав у матері, скільки коштує його срібний столовий прибор і кухлик, з якого він пив.

— Навіщо це тобі?

— Я продам його й дам гроші панові Жюльєну, щоб він не пошився в дурні, залишившись у нас.

Жюльєн розцілував його з слізьми на очах. Мати розплакалась, а Жюльєн, взявши Станіслава собі на коліна, почав пояснювати йому, що не годиться так казати — «пошився в дурні», так говорять тільки лакеї. Побачивши, що це розважає пані де Реналь, він почав ілюструвати вираз «пошився в дурні» яскравими прикладами, щоб зацікавити дітей.

— Я розумію, — сказав Станіслав, — це як ворона пошилася в дурні, — вона сир випустила, а лисиця підлесниця його й схопила.

Пані де Реналь, не тямлячи себе з радощів, кидалась раз у раз цілувати дітей, а для цього їй треба було трошки спиратись на Жюльєна.

Раптом двері. розчинились; увійшов пан де Реналь. Його суворе й незадоволене обличчя становило дивний контраст з тією теплою радістю, яка завмерла з його появою. Пані де Реналь зблідла; вона не відчувала зараз в собі сили будь-що заперечувати. Жюльєн заволодів розмовою і дуже голосно почав розповідати панові меру, як Станіслав хотів продати срібний кухлик. Він був певен, що ця історія дуже сподобається панові де Реналю. І справді, мер спочатку насупився лише за звичкою, почувши слово срібло [15] Французькою мовою «срібло» і «гроші» називаються тим самим словом «argent». (Прим. перекл.). . «Згадка про цей метал є завжди передмовою до того, щоб витягти щось із мого гаманця».

Але тут ішлося не тільки про гроші, його підозріння зростали. Радісний і веселий настрій його сім'ї у його відсутності аж ніяк не міг викликати задоволення в людини з таким хворобливим самолюбством. Коли дружина почала розповідати йому, які цікаві й дотепні приклади вигадує Жюльєн, пояснюючи дітям незнайомі поняття, від думав:

«Так, так, я знаю, він відштовхнув від мене моїх дітей, йому дуже легко стати у сто разів милішим для них, ніж я, бо я господар дому. Все йде в наш час до того, щоб представити законну владу в поганому світлі. Нещасна Франція!»

Пані де Реналь не мала охоти розбиратись у відтінках настрою свого чоловіка. В неї майнула надія — провести з Жюльєном цілий день. їй треба було багато чого купити в місті, і вона заявила, що неодмінно хоче пообідати в кабаре; як не заперечував, як не сердився чоловік, вона не відступалася від свого наміру. Діти були в захопленні вже від самого слова «кабаре», що його з такою насолодою вимовляють сучасні скромники.

Пан де Реналь покинув свою дружину в першій же галантерейній крамниці, в яку вона зайшла: йому треба було відвідати декого. Повернувся він у ще похмурішому настрої, бо переконався, що все місто цікавиться ним і Жюльєном. Насправді ж йому ніхто навіть не натякнув на образливі для нього подробиці міських пліток. Те, що передавали панові меру, стосувалося тільки одного питання: чи залишиться Жульєн в його домі за шістсот франків, чи перейде на вісімсот — до пана директора притулку.

А директор, зустрівшись з паном де Реналем, повівся з ним дуже холодно. Це був досить спритний прийом: у провінції так рідко трапляються необачні вчинки, що з ними розправляються жорстоко.

Пан Вально був, як кажуть за сто льє від Парижа, «ферт», себто суб'єкт зухвалий і грубий. Його великі успіхи після тисяча вісімсот п'ятнадцятого року дали йому змогу розвинути свої природні здібності. Він, так би мовити, царював у Вер'єрі під владою пана де Реналя, але був активніший, далеко енергійніший, ніж той, і, нічим не гребуючи, у все втручався, невпинно до когось ходив, комусь писав, з кимсь говорив, не звертав уваги ні на які образи і, ні на що особисто не претендуючи, кінець кінцем похитнув авторитет свого мера в очах церковної влади. Пан Вально діяв так, немов сказав місцевим бакалійникам: виберіть двох найдурніших з вашого середовища; судовикам: вкажіть мені найбільших невігласів; лікарям: подайте двох найгірших дурисвітів. Вибравши таким чином найбезсоромніших від кожного фаху, він сказав їм: «Будемо Царювати разом».