Ернест Хемінгуей: Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Певна річ, стиль Хемінгуея зростає не тільки на грунті «самоспрощення» зі страху або від болю. «Якщо письменник добре знає те, про що він пише, — сказано в «Смерті після полудня» (1932), він може проминути багато з того, що він знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує пропущене так само, як і в тому випадку, коли б письменник сказав про це».

За свідченням А. Хочнера, Хемінгуеєвого друга і біографа, той одного разу сказав: «Мені здається, я рідко так багато проминав у котромусь із своїх оповідань, як в «Убивцях». Там я проминув ціле місто Чікаго. Але «Чиста, ясно освітлена місцинка» побила всі рекорди. Там я проминув усе». Та саме цю новелу, як і «Світло життя», Хемінгуей любив найбільше. Звичайно, в цьому є щось від спортивного запалу, гри. Та під час неї шліфується техніка, виробляються прийоми. Адже Хемінгуей грав насправді. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не ламаючи «кодексу» мовчазного героя, сказати про нього все, що, на його думку, треба було сказати.

Проте справа не в окремих засобах, які він створив або вдосконалив і які нині стали такими звичайними, що навіть не сприймаються, як «хемінгуеївські». Істотніший, принциповіший внесок цього письменника в еволюцію стилю: він довершив повалення «автономної риторики», і не лише в тому розумінні, що відмовився від усіх самодостатніх стилістичних фігур і «штучних прикрас» — це зрештою задовго до нього зробив Стендаль, що взяв собі за взірець стиль Громадянського кодексу Наполеона. Хемінгуей довів до повної, мало не «ідеальної» відповідності свого героя та його ліричний світ-до манери про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному своєму образі і в кожному слові пройнята настроєм, адекватним станові персонажа, його позиції в соціальній дійсності. В нього нема жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалога або опису місця дії, який випадав би із загального тону, існував би сам по собі і для самого себе, якось протистояв би цілому. І ця відповідність несподіваним, незрозумілим чином знову відроджує поезію слова, таку ж просту і глибоку, таку ж щиру і органічну, як у письменників далекого минулого.

В цьому, та ще в толерантній і вимогливій людяності, головна причина принадності Хемінгуея. За незначними винятками його сюжети позбавлені безпосередньої захопливості. Досить спробувати переказати, наприклад, «Фієсту», щоб у цьому переконатися: покалічений Джейк Барнс кохає розпусну Брет Ешлі; він п'є з нею, і з Майклом, і з Біллом, і з грецьким графом, якого десь підхопила Брет; потім вони без графа, але вже з Робертом Коном, їдуть до Іспанії; Джейк і Білл ловлять форель, а потім пиячать під час фієсти, дивляться бій биків і сваряться з Коном; Брет тікає з юним матадором, і Джейк приїздить з нею в Мадрід; ось і все… В такий же спосіб можна переказати будь-який роман Хемінгуея (хіба що крім «По кому б'є дзвін»); всі вони своєю будовою де в чому новелістичні. Хемінгуей, до речі, сам визнавав, що, беручись за перо, жодного разу не мав наміру писати роман, а тільки оповідання — просто деякі з них самі собою розрослися. Це була одна з причин того, що дехто з критиків схильний був вважати його майстром короткої прози, безпорадним на ниві роману.

Та Хемінгуей писав чудові романи, але своєрідні, не традиційні, романи^ в яких дія внутрішня переважає зовнішню. У цього — свій «світ». І, як кожний великий митець, він мав на це право. Бо те, що такий митець бачить, — завжди відображення дійсності, якихось її важливих рис. Хемінгуей бачив насамперед занепад буржуазної цивілізації в період між двома війнами і трагедію людини, відчуженої від ворожої їй цивілізації. І бачив все це Хемінгуей з позиції такої людини. Тому настрій, який його книги створюють і який все в них зв'язує і об'єднує, є настрій відчаю, що його весь час перемагають, героїчно тамують, але що знову і знову повертається. Та відчай цей не розслаблює, не деморалізує. Атмосферу хемінгуеївських книжок не назвеш песимістичною, бо їм притаманна гостра радість боротьби. Боротьби людини проти історичної долі, яка здатна її вбити, але перемогти не може…

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ

Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба. Дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев. Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру, як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя.