Ернест Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і знову — буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.

І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить, — і, поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару, — мов перший сніговій, що налітає не знати звідки, — і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоти, прямуючи наче б на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.

В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. Їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.

— Моло! — гукнула вона. — Моло! Моло! — Тоді покликала: — Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе… ну Гаррі!

Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.

Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.

До однотомника ввійшли вибрані твори, написані в 1925–1952 роках — у період найбільшої творчої активності Хемінгуея.

Роман «Прощавай, зброє» побачив світ у 1929 році, коли його автор був уже визнаним письменником і мав у своєму доробку кілька книжок, зокрема збірники оповідань «За нашої доби» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927) та роман «І сходить сонце» («Фієста»), опублікований у 1926 році.

«Прощавай, зброє», поряд в пізнішим романом «По кому б'є дзвін» (1940), справедливо вважається одним з найвищих досягнень Хемінгуея-романіста. Готуючи роман до перевидання в 1948 році, після другої світової війни, автор написав до нього передмову, в якій наголосив на антивоєнному спрямуванні твору:

«Назва книжки — «Прощавай, зброє», а відтоді, як її написано, у світі майже весь час, за винятком хіба трьох років, точаться якісь війни. Дехто не раз казав: «І чого це він так переймається і непокоїться війною?» — але тепер, після 1933 року (тобто після фашистського перевороту в Німеччині. — Ред.), мабуть, усім зрозуміло, що письменник не може не брати до серця безнастанного страхітливого, кривавого, брудного злочину, яким в війна. Бачивши надто багато воєн, я, певно ж, ставлюся до них упереджено, сподіваюсь, що навіть дуже упереджено… Я вважаю, що всі ті, хто хоче нажитися на війні і допомагає її розпалювати, мають бути розстріляні першого ж дня війни довіреними представниками чесних громадян своєї країни, які мусять іти воювати. Автор цієї книжки з великим задоволенням узяв би на себе керівництво таким розстрілом, якби ті, що мусять іти воювати, офіційно уповноважили його на це…»

Повість «Старий і море» (1952) — останній значний твір Хемінгуея, опублікований за його життя. Повість викликала величезний інтерес: лише за два дні було продано понад п'ять мільйонів примірників журналу «Лайф», у якому її вперше надруковано. У 1953 році Хемінгуею присуджено найвищу літературну премію США — премію Пуліцера, а в 1954-му — Нобелівську премію.

Оповідання, включені до однотомника, взято із збірників «Чоловіки без жінок» (1927), «Переможець не бере нічого» (1933) і «П'ята колона» та перші сорок дев'ять оповідань» (1938). Деякі з них друкувалися перед тим у різних журналах, інші вперше побачили світ у згаданих збірниках. Оповідання «Картяр, черниця і радіо» та «Столиця світу» мали в журнальних варіантах інші назви: перше — «Дайте нам рецепт, лікарю», друге — «Роги бика».