Болеслав Прус - Лялька

На другому її кіпці навіть видно було клапоть неба й високі дерева. Але цей сільський пейзаж, такий по властивий для Варшави, загороджувало риштовання та висока цегляна стіна.

Йдучи правим тротуаром, Вокульський ще здалека побачив по лівий бік вулиці будинок, пофарбований яскраво-жовтою фарбою. У Варшаві дуже багато жовтих будинків, вона, мабуть, чи не найжовтіше місто під сонцем. Але цей будинок був жовтіший за інші, і на виставці жовтих предметів (яка, безумовно, колись буде влаштована), напевне, одержав би першу премію.

Підійшовши ближче, Вокульський переконався, що цей незвичайний будинок привернув не тільки його увагу: навіть собаки залишали на його стінах свої візитні картки частіше, ніж на інших.

— Хай тобі чорт, — тихо сказав Вокульський, — та це ж, здається, він і є… Це й справді був будинок Ленцьких.

Вокульський почав оглядати його.

Будинок — чотириповерховий, з залізними балконами, причому кожен поверх збудований в іншому стилі. Зате в архітектурі воріт панував єдиний мотив — віяло. Верхня частина воріт мала форму розгорненого віяла, яким могла б обмахуватись допотопна велетка. На обох половинках воріт були вирізьблені величезні прямокутники, по кутках оздоблені також розкритими віялами. Але найціннішою прикрасою воріт були головки цвяхів посеред кожної половинки таких величезних розмірів, наче саме вони прибивали ворота до будинку, а будинок — до Варшави.

Незвичайне було підворіття — з прогнилою підлогою, зате з мальовничими ландшафтами по стінах. Було там стільки пагорків, лісів, потоків та скель, що мешканці цього дому сміливо могли нікуди не виїжджати на літо.

Невеликий двір, оточений з трьох боків чотириповерховими флігелями, нагадував дно широкого колодязя, наповненого всілякими пахощами. В кожному кутку були двері, а в одному — аж двоє; під вікном двірницької стояв ящик на сміття та водопровідний кран. Вокульський мимохідь заглянув у головний під’їзд з скляними дверима. Сходи в ньому були дуже брудні, зате поруч у ніші стояла німфа з глеком над головою і з одбитим носом. Оскільки глек був малиновий, обличчя німфи — жовте, груди зелені, а ноги блакитні, можна було догадатись, що німфа стоїть навпроти вікна з кольоровими шибками.

— Ну, так!.. — буркнув Вокульський тоном, в якому не чути було великого захоплення.

В цю хвилину з правого флігеля вийшла вродлива жінка з маленькою дівчинкою.

— А тепер, мамо, ми підемо в сад? — спитала дівчинка.

— Ні, дитинко, зараз ми підемо в магазин, а в сад — після обіду, — відповіла жінка дуже приємним голосом.

Це була висока шатенка з сірими очима і класичними рисами обличчя. Вони глянули одне на одного — і дама почервоніла. «Відкіля я її знаю?» — подумав Вокульський, виходячи з воріт на вулицю.

Дама оглянулась, але, побачивши, що він дивиться на неї, одвернулась. «Так, — думав він, — я бачив її в квітні в костьолі, а потім у своєму магазині. Навіть Ігнац звертав на неї мою увагу й казав, що у неї гарні ноги. Справді, хороші».

Він знов зайшов у підворіття й почав читати список мешканців. «Що? Баронеса Кшешовська на третьому поверсі!.. Що, що?.. Марушевич у лівому флігелі на другому?.. Цікава компанія! На четвертому поверсі студенти. Хто ж зона. оця красуня? Правий флігель, другий поверх — Ядвіга Місевич, пенсіонерка, і Гелена Ставська з дочкою. Це, напевне, вона».

Він зайшов у двір і почав роздивлятися. Майже всі вікна були відчинені. В задньому флігелі містилась пральня з вивіскою: «Паризька»; на четвертому поверсі чути було стукіт шевського молотка, нижче на карнизі воркотіла пара голубів, а на третьому поверсі того самого флігеля вже кілька хвилин лунали розмірні звуки рояля і чиєсь верескливе сопрано виспівувало гаму:

— А!., а!., а!., а!., а!., а!., а!., а!..

Високо над собою, на четвертім поверсі, Вокульський почув сильний бас:

— О! Вона знову випила куссін… З неї вже вилазить солітер. Марисю, йди до нас!..

Одночасно з вікна на третьому поверсі вихилилась жіноча голова й закричала:

— Марисю!.. Зараз же йди додому… Марисю!..

— Їй же богу, це Кшешовська! — стиха промовив Вокульський.

В цю мить він почув характерний шелест: з четвертого поверху полився струмінь води, потрапив на висунену голову пані Кшешовської і розбризкався по дворі.

— Марисю!.. Йди до нас… — гукав басовитий голос.

— Негідники! — кричала пані Кшешовська, задираючи вгору голову.

Новий струмінь води линув зверху і перебив їй мову. Разом з цим у вікні четвертого поверху показалась голова молодика з чорною щетиною на обличчі. Помітивши, що пані Кшешовська сховалась у вікні, молодик вигукнув чудовим басом: