Болеслав Прус - Лялька

Нагода незабаром трапиться, бо, наскільки мені відомо, один такий Марушевич, приятель обох Кшентовських, має запропонувати Вам купити цього коня. Пам’ятайте, що ланки коряться тільки тим, хто міцно тримає їх в руках, одночасно потураючи їхнім примхам.

Правду кажу, я починаю вірити, що Ви народилися під щасливою зіркою.

Щиро віддана вам А. М.»

Вокульський глибоко зітхнув; обидві новини були важливі. Він вдруге перечитав листа, дивуючись з різкого стилю пані Мелітон та з її зауважень на адресу жіноцтва.

Міцно тримати людей і обставини в своїх руках — це було в натурі Вокульського; він усіх і все готовий був скрутити в руках, крім панни Ізабелли. Вона була єдиною істотою, якій він хотів би дати повну волю або навіть коритися їй.

Він мимоволі оглянувся: слуга й добі стояв у дверях.

— Іди спати, — сказав він йому.

— Зараз піду, тільки був тут ще один пан, — відказав слуга.

— Який пан?

— Він залишив картку, он лежить на столі.

На столі лежала візитна картка Марушевича.

— Ага… Що ж той пан казав?

— Та він так ніби нічого й не казав. Тільки питав, коли ви буваєте вдома. Ну, я й сказав йому: отак о десятій вранці, тоді він сказав, що прийде завтра о десятій, тільки на хвилинку.

— Гаразд. На добраніч.

— Кланяюсь в ноги, пане.

Слуга вийшов. Вокульський відчув себе цілком спокійним. Охоцький і його літаючі машини якось одразу втратили своє значення. Він знову був повний енергії, як тоді, коли виїжджав у Болгарію. Тоді він вирушав здобувати капітал, а тепер має нагоду частину його витратити для напни Ізабелли. Не давала йому спокою фраза з листа пані Мелітон: «…поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком…» Отже, вона ніколи не опиниться в цьому становищі. І врятує її не якийсь там Охоцький з допомогою своєї машини, а саме він… Відчував у собі стільки сили, що коли б у цю хвилину над ним завалилася стеля з двома горішніми поверхами, він мабуть, удержав би її.

Діставши з шухляди записну книжку, Вокульський почав підрахунки: «Скаковий кінь — дрібниця… Коштуватиме щонайбільше тисячу карбованців, з яких певна частина повернеться… Будинок — шістдесят тисяч, посаг панни Ізабелли — тридцять тисяч, разом — дев’яносто тисяч. Нівроку собі… майже третина мого капіталу. Проте за будинок мені повернуть принаймні шістдесят тисяч або більше… Тільки треба буде умовити Ленцького, щоб ці тридцять тисяч він доручив мені. За них я платитиму їм на рік п’ять тисяч дивідендів. Думаю, що цього їм на прожиток вистачить? Коня віддам берейторові, нехай підготує його до скачок… О десятій буде у мене Марушевич, об одинадцятій піду до адвоката… Гроші позичу за вісім процентів річних — отже, ще сім тисяч двісті карбованців. Сам матиму, напевне, процентів п’ятнадцять, пу й будинок даватиме якісь прибутки…

А що скажуть мої компаньйони? Та мені це однаково!

Я маю сорок п’ять тисяч карбованців доходу на рік, з них витрачу дванадцять-тринадцять тисяч, залишиться тридцять дві тисячі карбованців… З такими грішми моя дружина не повинна б нудьгувати… Протягом року позбудуся того будинку хоч би і з втратою тридцяти тисяч карбованців… А втім, це не втрата, а посаг панни Ізабелли…»

Опівночі Вокульський почав роздягатись. Під впливом точно накресленого плану, виразної мети нерви його заспокоїлись. Він погасив світло, ліг, подивився на фіранки, які колихав на вікні вітер, і заснув як убитий.

Прокинувся він о сьомій годині таким бадьорим і веселим, що слуга, помітивши це, затримався в кімнаті.

— Чого тобі треба? — спитав Вокульський.

— Мені нічого. А от сторожеві, прошу папа, треба, та він не сміє просити вас, щоб ви потрудились бути його дитині хрещеним батьком.

— А-а-а!.. А він питав мене, чи я хочу, щоб у нього була дитина?

— Не питав, бо ви тоді були на війні.

— Ну, гаразд. Буду його кумом.

— То, може б, ви мені тепер подарували старого сюртука, бо як же я піду на хрестини?

— Гаразд, візьми собі сюртука.

— А припасувати на мене?..

— От дурень, не мороч мені голови…. Візьми та припасуй, хоч я не знаю, що саме.

— Та я хотів би, прошу пана, оксамитного коміра.

— Ну то пришивай собі оксамитного коміра та йди к чорту.

— Ви зовсім даремно гніваєтесь, бо я ж стараюсь для вашого гонору, а не для себе, — відповів слуга і вийшов, грюкнувши дверима.

Він відчував, що його пан у найкращому настрої.

Вокульський одягнувся й сів за бухгалтерські книги, разом п’ючи без нічого чай. Закінчивши підрахунки, він написав одну телеграму в Москву про надіслання чека на сто тисяч карбованців, а другу — віденському торговельному агентові, щоб той затримав деякі замовлення.