Болеслав Прус - Лялька

За кілька хвилин перед десятою увійшов Марушевич.

Молодик здавався ще більш виснаженим та несміливим, ніж учора.

— Ви дозволите, — промовив він після привітання, — я одразу викладу карти на стіл… У мене до вас незвичайна пропозиція…

— Готовий слухати найнезвичайнішу.

— Баронеса Кшешовська (я приятель барона й баронеси), — казав виснажений молодик, — хоче продати скакового коня. Я одразу й подумав, що, може б, ви, при ваших зв’язках, захотіли купити цього коня… У нього величезні шанси на виграш, тим більше, що в забігу, крім нього, йде ще тільки двоє коней, набагато слабших…

— Чому ж баронеса сама не хоче брати участі в скачках?

— Вона?.. Вона смертельно ненавидить скачки!

— То нащо ж вона купувала скакового коня?

— З двох причин, — відповів молодик. — По-перше, баронові потрібно було дістати вісімсот карбованців на сплату боргу честі, і він сказав, що застрелиться, коли не дістане цих грошей, хоч би за свого улюбленого коня, по-друге, баронеса не бажає, щоб її чоловік брав участь в скачках.

Отож вона купила цього коня, а тепер аж захворіла від сорому й розпачу і хотіла б продати його за будь-яку ціну.

— А саме?

— За вісімсот карбованців, — відповів молодик, опустивши очі.

— Де стоїть кінь?

— В манежі у Міллера.

— А документи?

— Ось вони, — вже веселіше відповів Марушевич, витягаючи пачку паперів з бічної кишені сюртука.

— Можемо одразу скінчити? — спитав Вокульський, переглядаючи папери.

— Можемо негайно.

— Після обіду підемо дивитись на коня?

— Ну, звичайно…

— Значить, пишіть розписку, — сказав Вокульський і вийняв гроші з шухляди.

— На вісімсот… звичайно?.. — промовив молодик.

Він швиденько взяв папір і ручку й почав писати. Вокульський помітив, що рука у нього трохи тремтіла, а обличчя мінилося.

Розписка була написана за всіма правилами. Вокульський поклав на стіл вісім асигнацій по сто карбованців і сховав папери в шухляду. Через хвилину молодик, так само збентежений, залишив кабінет. Йдучи наниз сходами, він думав: «Падлюка я, падлюка!.. Але через кілька днів я поверну тій відьмі двісті карбованців і скажу, що Вокульський, побачивши коня, оцінив його по-новому й додав ці гроші.

Вони ж, напевне, не зустрінуться — ні барон з своєю жіночкою, ні оцей… купчик з ними. Сказав написати розписку… ач який!.. Одразу видно гендляра і парвеню… Ой, як же мене покарано за мою легковажність…»

Об одинадцятій Вокульський вийшов на вулицю, маючи намір іти до адвоката.

Як тільки він вийшов з під’їзду, три візники, забачивши світле пальто й білого капелюха, вдарили по конях. Один в’їхав другому дишлем у бричку з відкидним верхом, а третій, обминаючи їх, мало не збив з ніг носія з важкою шафою. Зчинився галас, візники почали шмагати один одного батогами, засюрчали свистки поліцейських, і скінчилось на тому, що два найгарячіших візники самі себе одвезли в участок власними екіпажами. «Погана прикмета, — подумав Вокульський і вдарив себе долонею по лобі. — Оце так! їду до адвоката, щоб купив мені будинок, а не знаю, ні який він, ні навіть де стоїть».

Він повернувся додому і, як був — з капелюхом на голові і з палицею під пахвою, почав перегортати адрес-календар.

На щастя, він чув, що будинок Ленцьких десь в районі Єрусалимської Алеї; проте минуло кілька хвилин, поки він відшукав у календарі вулицю й номер. «Це б я добре зарекомендував себе перед адвокатом! — думав він, виходячи з квартири. — Одного дня умовляю людей довірити мені свої капітали, а другого купую кота в мішку. Звичайно, що так я одразу скомпрометував би або себе, або панну Ізабеллу».

Поблизу їхав візник. Вокульський сів у бричку і сказав везти себе до Єрусалимської Алеї. На розі він зліз і пішов у одну з бічних вулиць.

День був погожий, на небі ні хмаринки, брук чисто підметений. В багатьох будинках вікна відчинені, подекуди їх мили; пустотливий вітер розвівав спідниці у покоївок, причому можна було помітити, що варшавські служниці легше наважуються мити вікна на четвертому поверсі, ніж власні ноги. З багатьох квартир лунали звуки рояля, з дворів — звуки катеринок, монотонні вигуки рознощиків, тандитників та інших таких підприємців. Подекуди в воротях позіхали двірники в синіх сорочках; кілька собак ганяли по вулиці, якою ніхто не їздив; тут же бавились малі діти, здираючи кору з молодих каштанів, на яких ще не встигло потемніти ясно-зелене листя.

Взагалі вулиця здавалась чистою, спокійною і веселою.