Болеслав Прус - Лялька

— Ні, мабуть, я ніколи нічого в них не розумітиму. Але він мені про них тлумачить, трохи батько… трохи тітка.

— І ти так просто й говориш з ним?

— Ні, звичайно… Але оскільки нам не годиться питати про все, то мусимо так провадити розмову, щоб нам і без запитань усе розповідали. Хіба ти не розумієш?

— Звичайно, розумію. І що ж далі? — випитувала Вонсовська трохи нетерпляче.

— Остання умова — суто морального характеру. Я довідалась, що у нього нема ніякої рідні, і це його величезна перевага перед іншими, а я поставила вимогу, що збережу всі мої теперішні знайомства…

— І він покірливо погодився?

Панна Ізабелла трохи спогорда глянула на приятельку.

— А ти не вірила?

— Звичайно, вірила. Значить, Старський, Шастальський…

— Авжеж, Старський, Шастальський, князь, Мальборг… ну, всі, кого мені захочеться вибрати зараз або в майбутньому. А як же інакше?

— Цілком правильно. А ти не боїшся сцен ревнощів?

Панна Ізабелла засміялася.

— Я — і сцени! Ревнощі — і Вокульський! Ха-ха-ха!..

Нема такого чоловіка на світі, котрий насмілився б влаштувати мені сцену, а тим більше він. Ти не можеш собі уявити, як він мене божествить, який мені покірний…

А його безмежне довір’я, навіть зречення своєї особистості, якось роззброює мене… І хто його знає, чи це одне не прив’яже мене до нього.

Пані Вонсовська ледве помітно прикусила губу.

— Ви будете дуже щасливі, принаймні… ти, — сказала вона, погамувавши зітхання. — Хоч…

— Ти вбачаєш якесь «хоч»? — з щирим здивуванням запитала панна Ізабелла.

— Я тобі щось скажу, — говорила пані Вонсовська незвичним для неї спокійним тоном. — Удова дуже любить Вокульського, як мені здається, добре його знає, хоч мені невідомо відкіля, і знаєш, що вона мені сказала одного разу?..

— Цікаво, — озвалась панна Ізабелла, все більше дивуючись.

— Вона сказала мені: «Я боюся, що Бельця зовсім не розуміє Вокульського. Мені здається, що вона з ним грається, а з ним гратися не можна. І ще мені здається, що вона запізно оцінить його…»

— Так вона сказала? — холодно промовила панна Ізабелла.

— Так! Кінець кінцем розкажу тобі все. Свою розмову вона закінчила словами, які мене дуже зворушили і здивували: «Згадаєш мої слова, Казю, що так буде, бо вмираючі бачать краще…»

— Невже вона так погано себе почуває?

— В усякому разі, недобре, — сухо закінчила пані Вонсовська, відчуваючи, що розмова починає рватися.

Настала хвилина мовчання, яку, на щастя, увійшовши, перервав Охоцький. Пані Вонсовська знов дуже сердечно попрощалася з панною Ізабеллою і, кинувши на свого супутника лукавий погляд, сказала:

— Ну, а тепер їдьмо до мене обідати.

Охоцький зробив незалежну міну, яка мала означати, що він не поїде з пані Вонсовською. Проте, нахмурившись ще більше, він узяв капелюха й вийшов слідом за нею.

Коли вони сіли в екіпаж, Охоцький одвернувся від пані Вонсовської і, дивлячись на вулицю, почав:

— Нехай би вже та Вельця кінчала з Вокульським так чи інак…

— Ви, напевне, хотіли б, аби скінчила «так», щоб залишитись другом дому? Але з цього нічого не вийде, — сказала пані Вонсовська.

— Я вас дуже прошу, пані… — обурено відказав Охоцький. — Це не моя спеціальність. Залишаю це для Старського та таких, як він…

— То нащо вам потрібно, щоб Бельця швидше скінчила?

— Дуже потрібно! Я дав би голову до пня, що Вокульський знає якусь важливу наукову таємницю, але певний також, що він мені її не відкриє, поки перебуватиме в такій гарячці… Ах, оці мені жінки з їх бридким кокетством…

— А ваше не таке бридке? — спитала пані Вонсовська.

— Нам можна.

— Вам можна… Он ви який!.. — обурилась вона. — І це говорить передова людина, в вік емансипації!..

— Хай їй чорт, тій емансипації! — відказав Охоцький. — Добра мені емансипація! Ви хотіли б мати чоловічі й жіночі привілеї і ніяких обов’язків… Відчиняй їм двері, поступайся місцем, за яке заплатив, закохуйся в них, а вони…

— Бо ми — ваше щастя, — насмішкувато відповіла пані Вонсовська.

— Яке там щастя!.. На сто мужчин припадає сто п’ять жінок, то чого тут дорожитись?

— Мабуть же, ваші поклонниці, покоївки, не дорожаться?

— Звичайно, ні! Але найнестерпніші — великосвітські дами і ресторанні служниці. Стільки домагань, примх!..

— Ви нахабнієте, пане Охоцький, — гордо промовила пані Вонсовська.

— Ну, то дозвольте поцілувати ручку, — відказав він і зараз же виконав свій намір.

— Прошу не цілувати в цю руку…