Болеслав Прус - Лялька

І коли він думав про той поцілунок, з ним діялося щось незвичайне. Воля його слабла, він відчував, що втрачає притомність, і, щоб повернути її, мусив знову бачити панну Ізабеллу в товаристві елегантів. Тільки чуючи її безтурботний сміх і невимушену розмову, бачачи її палкі погляди, якими вона обдаровувала панів Нівінського, Мальборга й Шастальського, йому на мить здавалося, що з-перед його очей спадає запона і відкриває йому дкийсь інший світ і якусь іншу панну Ізабеллу. Тоді, невідомо відкіль, поставала перед ним його молодість, повна титанічних зусиль. Йому ввижалась його праця, завдяки якій він вибивався з злиднів, вчувався свист снарядів, що пролітали колись над його головою, потім бачив лабораторію Гейста, де зароджувались неймовірно важливі явища, і, дивлячись на панів Нівінського, Мальборга і Шастальського, думав: «Що я тут роблю? Чому я молюсь коло одного з ними вівтаря?»

Він готовий був розсміятись, але облуда знов опановувала його. І йому знову здавалось, що панна Ізабелла — та жінка, до ніг якої варто покласти таке життя, як його.

Як би там не було, а внаслідок необережного слівця пані Упадальської, уродженої де Гінс, в панні Ізабеллі почала народжуватись переміна на користь Вокульського.

Вона уважно стала прислухатись до розмов панів, які відвідували її батька, і виявила, що кожен з них має або капітал, який хоче вмістити у Вокульського «хоч би за п’ятнадцять відсотків», або родича, якого він хотів би куди-небудь влаштувати, або прагне познайомитись з Вокульським для якоїсь іншої мети. Щодо дам, то вони також або хотіли комусь протегувати, або мали дочок на відданні і навіть не таїлися, що хочуть відбити Вокульського у панни Ізабелли, або, якщо не були ще старі, то готові були вщасливити його самі.

— Ах, бути дружиною такого чоловіка! — казала Вивротницька, уроджена Фертальська.

— Хоч би навіть не дружиною! — з усміхом зауважила баронеса фон Плес, чоловік якої вже п’ять років був паралізований. «Тиран… деспот…» — повторювала панна Ізабелла, помічаючи, що цей знехтуваний нею купець привертає увагу й заздрість стількох людей.

Незважаючи на залишки зневаги та відрази, що тліли ще в її душі, вона мусила визнати, що цей похмурий чоловік достойніший і кращий на вроду, ніж маршалок, барон Дальський і навіть панове Нівінський, Мальборг і ПІастальський.

Але найбільше вплинув на її вирішення князь.

Той князь, на просьбу якого Вокульський в грудні минулого року не тільки не вважив баронесі Кшешовській десяти тисяч карбованців, але і в січні та лютому цього року не дав ні копійки на оптований князем притулок убогих. І князь на деякий час охолов до Вокульського.

Вокульський не виправдав його надій. Князь вважав і вірив, що має право так вважати, що така людина, як Вокульський, раз зазнавши його князівської ласки, повинна зректися не тільки власних смаків і мети, а навіть маєтку і свого «я». Вона повинна любити те, що любить князь, ненавидіти те, що він ненавидить, служити тільки його інтересам і догоджати тільки його уподобанням. Тим часом цей скоробагатько (хоч, безумовно, справжній шляхтич) не тільки й не думав бути князевим слугою, а навіть наважився бути самостійною людиною: не раз сперечався з князем, а що найгірше — просто відмовлявся виконувати його вимоги. «Різкий чоловік… корисливий… егоїст!..» — думав князь, все більше дивуючись з зухвальства скоробагатька.

Трапилось так, що пан Ленцький, що не міг уже приховати намірів Вокульського щодо його дочки, запитав думки князя про нього і попросив поради.

А князь, незважаючи на всілякі слабості, в основному був чесною людиною. Судячи про людей, він покладався не на власні уподобання, а на громадську думку. Тому він попросив пана Ленцького заждати два тижні, поки він «створить собі певну думку», а тому що у нього було різноманітне знайомство і щось подібне до власної поліції, то він дізнався багато цікавих речей.

Насамперед він зауважив, що шляхта хоч і кпить з Вокульського, називаючи його скоробагатьком та демократом, однак потай пишається ним:

— Видно, що наша кров, хоч і пристав до купців!

А коли треба було когось протиставити єврейським банкірам, шляхта насамперед вказувала на Вокульського.

Купці, а особливо фабриканти, ненавиділи Вокульського, але найтяжчим з обвинувачень, які вони йому закидали, було те, що «він шляхтич… великий пан… політик!..», а цього князь ні в якому разі не міг вважати за ваду.

Та найцікавіші відомості князь дістав від черниць. Були в Варшаві якийсь візник та його брат — залізничник на Варшавсько-Віденській залізниці, котрі благословляли Вокульського; були якісь студенти, котрі скрізь розказували, що Вокульський дає їм стипендію; були ремісники, яким він повлаштовував майстерні; були крамарі, яким Вокульський допоміг відкрити крамниці.