Болеслав Прус - Лялька

Була навіть (про що черниці говорили з побожним жахом і червоніючи) якась пропаща жінка, котру Вокульський вирятував із злиднів, віддав до черниць-магдалинок і таки зробив з неї чесну жінку, наскільки (додавали черниці) така жінка може бути чесною.

Ці повідомлення не тільки здивували, а просто стурбували князя. Вокульський одразу виріс в його очах. Виявилось, що він має свою програму, навіть більше — провадить самостійну політику і користується великим впливом серед простого люду.

Отже, прийшовши у призначений строк до пана Ленцького, він вирішив побачитись також з панною Ізабеллою.

Він обняв її і сказав такі загадкові слова:

— Шановна кузинко! У тебе в руках незвичайний птах…

Отож тримай його міцно і бережи, щоб він ріс на благо нашій нещасній вітчизні…

Панна Ізабелла густо почервоніла: вона вгадала, що цей незвичайний птах — Вокульський. «Тиран… деспот…» — подумала.

І все-таки в стосунках її з Вокульським крига була зламана. Вона вже наважилась вийти за нього.

Одного дня, коли пан Ленцький трохи нездужав, а вона читала в своєму кабінеті, її повідомили, що в вітальні чекає Вонсовська. Панна Ізабелла одразу побігла туди й, крім пані Вонсовської, застала кузена Охоцького, чогось дуже похмурого.

Приятельки підкреслено чуло поцілувались, але Охоцький, який умів бачити не дивлячись, відчув, що або одна з них, або обидві чимось невдоволені, хоч і не дуже. «Невже через мене? — подумав він. — Треба поводитись трохи обережніше…»

— А, кузене, й ви тут? — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Чого це ви такі смутні?

— А повинен би бути веселий, — озвалась пані Вонсовська, — бо цілу дорогу від банку аж до вас залицявся до мене, і не без успіху. На розі Алеї я дозволила йому розстебнути два гудзики на рукавичці й поцілувати в руку. Ой, Бельцю, якби ти знала, як він не вміє цілувати…

— Так? — вигукнув Охоцький, червоніючи, як буряк. — Ну, гаразд! Від сьогоднішнього дня ніколи не поцілую вас в руку… Клянусь!..

— Ще сьогодні до вечора поцілуєте мене в обидві, — відказала пані Вонсовська.

— Чи можу я засвідчити моє шанування панові Ленцькому? — церемонно промовив Охоцький і вийшов з вітальні.

— Ти його збентежила, — сказала панна Ізабелла.

— Нехай не залицяється, коли не вміє. В таких випадках незграбність — смертний гріх. Хіба ж не так?

— Коли ти приїхала?

— Вчора вранці, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені треба було двічі побувати в банку, в магазині, навести вдома порядок. Зараз мене супроводить Охоцький, поки не знайду когось цікавішого. Може, ти мені кого-небудь відступиш? — додала вона промовисто.

— Знов на мене якийсь поговір? — сказала панна Ізабелла, червоніючи.

— Він дійшов до мене аж на село. Старський розповідав мені, не без ревнощів, що ти й цього року, власне, як і завжди, була королевою балів. Шастальський нібито зовсім ошалів.

— І обидва його такі самі нудні приятелі, — з усмішкою відповіла панна Ізабелла. — Всі троє вони щовечора закохувалися в мене, і кожен освідчувався мені в такі години, щоб не перешкоджати іншому, а потім усі троє ділилися своїми сердечними таємницями. Ці панове все роблять спільно.

— А ти як до цього ставишся?

Панна Ізабелла здвигнула плечима.

— Що ж тут питати?

— Я чула також, — казала далі пані Вонсовська, — що Вокульський освідчився…

Панна Ізабелла почала бавитись бантом на своїй сукні.

— Ну, вже й освідчився!.. Він освідчується стільки, скільки разів мене бачить: і дивлячись на мене, і не дивлячись, і говорячи, й не говорячи… як усі вони…

— А ти?

— Поки що виконую свою програму.

— Можна дізнатись яку?

— Будь ласка, мені навіть потрібно, щоб вона не була таємницею. Насамперед ще у пані Заславської на селі…

До речі, як вона там?

— Дуже погано, — відповіла пані Вонсовська. — Старський уже не виходить з її кімнати, а нотаріус приїжджає майже щодня, тільки, здається, даремно… Ну, то як же з програмою?

— Я ще в Заславку, — казала далі панна Ізабелла, — нагадувала про продаж магазину (на цім слові вона дуже почервоніла), і він буде проданий не пізніше, як у червні.

— Чудесно. Що ж далі?

— Далі не знаю, що робити з тією торговельною спілкою. Він, звичайно, залишив би її одразу, але я вагаюся. З спілкою можна мати дев’яносто тисяч карбованців доходу, а без неї тільки тридцять, так що, сама розумієш, тут є чого вагатися.

— Я бачу, що ти починаєш розумітися на цифрах.

Панна Ізабелла погордливо махнула рукою.