Болеслав Прус - Лялька

— Грецька, — перший і останній раз озвався пан Ридзевський.

— Не грецька, а гречана. Це щось чудове, казкове!.. Кожне зерно виглядає так, ніби його готували окремо. Ми просто об’їдаємося нею — я, князь Келбик, граф Следзінський… Це щось незбагненне… Подається вона, звичайно, на срібних тарілках…

Панна Ізабелла з таким захватом дивилась на оповідача, так живо відповідала на кожну його фразу рухом, усмішкою або поглядом, що у Вокульського потемніло в очах.

Він устав і, попрощавшись з товариством, вийшов на вулицю. «Не розумію я цієї жінки! — думав він. — Коли вона є сама собою і з ким вона є сама собою?»

Але, пройшовши якусь сотню кроків по морозу, він охолов. «Кінець кінцем, — думав він, — що ж тут особливого? Вона змушена жити з людьми свого кола; а якщо з ними живе, то й мусить слухати їхні дурні балачки. І чим вона винна, що прекрасна, як богиня, і що всі її божествлять? Але все-таки… як вона може терпіти таке товариство?.. І який же я підлий чоловік — завжди мене посідають отакі думки…»

Щоразу після відвідин панни Ізабелли, коли його, як ті набридливі мухи, посідали сумніви, він рятувався роботою. Перевіряв рахунки, заучував англійські слова, читав книжки. А коли й це не допомагало, йшов до пані Ставської, просиджував у неї вечір, і дивна річ — в її товаристві він знаходив якщо не цілковитий спокій, то принаймні заспокоєння.

Розмовляли вони про звичайні речі. Найчастіше вона розказувала про магазин Мілерової, про те, що справи там ідуть краще, бо публіка довідалась, що підприємство належить головним чином Вокульському. Потім повідомляла, що Гелюня стає слухнянішою, а якщо інколи й почне пустувати, то бабуся лякає її, що розкаже панові Вокульському, і дитина одразу вгамовується. Потім нагадувала про пана Жецького, який буває у них часом, і казала, що й вона, й мати дуже люблять його, бо він розповідає їм багато подробиць з життя Вокульського. І що бабуся також любить пана Вірського, який просто захоплений паном Вокульським.

Вокульський дивився на неї здивовано. Спочатку йому здавалося, що це лестощі, і йому було неприємно. Але пані Ставська оповідала все з такою простотою, що поступово він почав вбачати в ній найпершого друга, який хоч і переоцінює його, але робить це з великою щирістю.

Він також помітив, що пані Ставська ніколи не приділяла собі багато уваги. Після роботи бавилася з Гелюнею, допомагала матері, трохи служниці й багатьом чужим людям, переважно бідакам, які нічим не могли їй віддячити.

Якщо ж не було й цих турбот, вона відчиняла клітку канарки, щоб підлити їй води або підсипати зерна. «Ангельське серце», — думав Вокульський. А одного разу ввечері сказав їй:

— Знаєте, про що я думаю, коли дивлюсь на вас?

Вона злякано глянула на нього.

— Мені здається, що якби ви доторкнулись до тяжко пораненої людини, то вона не тільки перестала б відчувати біль, а й рани її загоїлися б.

— Ви, думаєте, що я чарівниця? — спитала вона, дуже збентежена.

— Ні, мені здається, що ви схожі на святу.

— Пан Вокульський правду каже, — підтвердила пані Місевичова.

Пані Ставська стала сміятись.

— О, я — і свята!.. — відказала вона. — Якби хто-небудь міг заглянути в моє серце, то побачив би, якого я варта осуду… Але тепер мені однаково!.. — закінчила вона з розпачем у голосі.

Пані Місевичова непомітно перехрестилась. Вокульський не звернув на це уваги.

Він думав про іншу.

Ставська не могла визначити своїх почуттів до Вокульського. Вона вже кілька років знала його в обличчя, навіть уважала досить гарним, але ставилась до нього цілком байдуже. Потім Вокульський зник з Варшави, розійшлась чутка, що він поїхав у Болгарію, а пізніше — що нажив велике багатство. Про нього багато говорили, і Ставська почала цікавитись ним як предметом загальної уваги. Коли ж один із знайомих сказав про Вокульського, що він — «людина диявольської енергії», їй сподобався цей вираз, і вона вирішила ближче придивитись до Вокульського.

З цією метою вона не раз заходила в його магазин. Кілька разів вона взагалі не заставала його, раз побачила здалека, а раз перемовилася з ним кількома словами, і тоді він справив на неї сильне враження. Її вразив контраст між словами «людина диявольської енергії» і тим, як він тримався; в ньому не було нічого «диявольского», навпаки — він був спокійний і смутний. І ще вона помітила одну річ: очі в нього були великі і мрійні, таки мрійні… «Прекрасна людина!» — подумала вона.

Одного разу влітку вона зустрілася з ним у воротях того дому, де тоді жила. Вокульський подивився на неї з цікавістю, а вона почервоніла, як півонія. Вона сердилась на себе за той сором і рум’янець і довгий час в душі докоряла Вокульському за те, що він з такою цікавістю подивився на неї.