Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

По дорозі, весь мокрий ще Арбузов розмахнувся, щоби вдарити мене по лиці. Та Едлін стримав його за руку.

— Не смій бити, бо «справу пришию». І не перешкоджай йому. Най ходить по камері, як хоче.

У 5-ій камері роблю собі «сатисфакцію» і ходжу з кута в кут до ранку.

Арбузов тихенько підглядає в дірочку, але я, стримуючи бажання дати йому «дулю», удаю, що не помічаю цього.

Зрештою, бігати по камері приходилося не тільки для «приемности».. Не дивлячися на те, що був кінець листопаду з досить сильними морозами, ҐПУ в тюрподі не палило. В переповнених загальних камерах і так було душно. Але в одиночці з побитими шибами, при 5–6 степенях морозу — довго влежати було годі, та ще в одному літньому вбранні.

На другий день перед полуднем, коли я втомившися солодко спав на голому тапчані без жадної постелі і накриття, мене розбудив дозорець Котєльніков.

— Ходім зо мною.

Коло ґанку стояла запряжена бричка. На передньому сидінні мадяр Сабо з карабіном. Коло брички вартовий комендант з пакетом у руці.

Коли мене, вдягнувши у шинелю, посадили на заднє сидіння, комендант віддав Котєльнікову пакет.

— Це віддаш до контори. Та гляди — якби захотів по дорозі тікати — стріляй на місці.

Котєльніков сів поруч Сабо і напівобернувшися, направив на мене револьвера: Рушай!

Серце радісно стиснулося: До тюрми, чи психлічниці? Й одно й друге було таке бажане! Виїжджаємо на головну вулицю і повертаємо направо. До лічниці. Перша думка — тікати по дорозі. Конвой смішно малий, та ще й один із «хранителів» — занятий віжками. Використати хвилину, коли Котєльніков гляне вперед — вихопити йому з руки револьвера і скакати з брички.

Оглядаю вулицю. По хідниках часто переходять військові із револьверами, міліціонери… Єдина шанса на успіх — це якби перескочити відразу котрийсь із високих парканів між будівлями. Але чую себе таким виснаженим і в'ялим, що наперед передбачую висліди такого «бігу з перепонами».

Виїжджаємо на край міста. З правої сторони видніються високі сосни «цвинтаря на Калічу».

Чи вдасться його «обминути», чи прийдеться таки лежати десь поруч із Хмарою?…

Від міста до психлічниці — кілометр або півтора їхали полем. Тікати по відкритій місцевості нема ніякого розрахунку.

В почекальні лічниці Котєльніков посадовив мене на лавку і передав через вартового санітаря пакет до лікаря.

Сиджу собі, схиливши голову з апатично-занімілим обличчям. Через якої півгодини із кабінету вийшов восьмидесятикількалітній дідок у намащених дьогтем, простих селянських чоботях, у рябеньких перкальових штанах, з продраними колінами, в старенькому з домотканого селянського сукна каптані і в дешевенькій шапці, яка судячи по «лисинах» служила йому вже років із тридцять.

Був це знаний на Україні психіятр, головний лікар і заступник директора найбільшої на Україні винницької психлічниці — доктор Дорошкевич. За царських часів він славився також своїми демократичними поглядами й одягом. Маючи ранґу штатського генерала, до міністрів і губернаторів — він з'являвся приблизно в такому «однострою», в якім стояв перед мною. Ордени, які він отримував за заслуги від царського уряду — носив завжди тільки в кишені, витягаючи їх звідти тільки при суперечці з якоюсь високою особою, щоби доказати, що він також має заслуги перед «атєчєством».

За часів большевизму прославився тим, що одверто, в очі представникам влади, називав їх — владою катів. Від «наслідків» рятувала його відмежованість від політичного життя, особистий «фавор» у наркомздрава Семашка, що високо цінив його як лікаря, та любов і пошана довколишнього «пролєтаріяту» і персоналу лікарні, в тому числі комуністів та комсомольців.

Суворо насупивши лохматі сиві брови, Дорошкевич, хвилин із п'ять вдивлявся мовчки в моє обличчя. Потім підніс мені голову за підборіддя.

— Ну, чого зажурився? Жінка може заміж пішла? — заговорив він по-українськи суворим тоном, в якому відчувалися проте тепло-ласкаві нотки.

— Давайте його, товариш чи «ґражданін», як там вас величати треба, — до кабінету.

По дорозі серце у мене «тріпалося» як дев'ять літ назад перед першим боєм на фронті, та коли переступив поріг — забилося рівно і.спокійно.

У кабінеті, окрім Дорошкевича, було ще і дві молоденькі студентки — практикантки, які так жалісно дивилися на моє обличчя, що аж мені стало їх жаль.

Почався перший психіятричний «допит». На деякі запитання не відповідаю, удаючи, що вони не знайшли «приймача» у моїм мізку, на деякі оповідаю, як ҐПУ хоче мене отруїти у камері, та «запевняю», що десь під моїм черепом сидить, і не хоче звідти вилазити «падеспань», під спів якого чекісти розбивали голови Хмари і товаришів на коридорі тюрподу.