Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

У нашій камері в ту ніч ніхто, звичайно, не спав. В'язні мовчки сиділи і лежали, прислухуючися до співу смертників, стрілів та криків. Священник Добровольський майже цілу ніч простояв на колінах коло прічі, заглибившися в молитву. Я всю ніч так і пролежав на підлозі, приглядаючися крізь щілину в дверях до «розстрілу». Коли чекісти поволікли трупів за ноги з коридора на двір — стаю і розправивши закляклі руки й ноги, сідаю на прічі. Поблідлі, похмурі в'язні обсіли мене з проханням оповісти, що бачив. Скінчивши оповідати, оглядаю обличчя. Ця кошмарна ніч лишила на всіх свою відбитку. Тільки «уркаган» Білий, якого привезли із в'язниці до тюрподу «на ісправлєніє», наспівуючи якусь веселу пісеньку, — крутив сигаретку з визбираних із сміття недокурків. Попросивши в одного із в'язнів вогню він заклав руки у кишені драних штанів і з задоволеною міною зупинився проти галицьких комуністів Кравса та Петричка, що тихенько ділилися між собою вражіннями.

— Ну, що ж, сватки, вміють же тут стріляти людей — що?

Селянин, який сидів недалеко, сплюнув і сердито глянув на Білого.

— Йому, чортові, хоч би що!.. Побили людей — неначе так і треба. Співає собі…

Білий посміхнувся й махнув рукою.

— Ти, дядюшка, не сердься. Я від тринадцяти літ по тюрмах та чека валяюся. Призвичаївся вже… Ти посидів би був у дев'ятнадцятому чи двадцятому році в одеській чека, — там не таке б ще побачив!..

— Сидів я у цій, винницькій, хай вона тобі западеться…

Враз Арбузов відімкнув камеру й пальцем покликав Білого.

— Бери із собою шматку, — помиєш долівку на коридорі й у восьмій камері.

— Як даси махорки, то піду.

По відході Білого до мене підсів Добровольський і мовчки показав на залізничного сторожа Якименка. Цей, середніх літ селянин, який вночі здригався і хрестився при кожному пострілі, — тепер сидів понуро, звісивши голову, затопивши погляд в одну точку на долівці. Час до часу загадково посміхався і ворушив пальцем, неначе щось обмірковуючи.

Добровольський нахилився до мойого вуха:

— З ним зле. Він вже збожеволів.

— Не може бути!..

— Так. Я симулював божевілля під час війни, щоби вирватися з німецького полону. У психлічницях надивився досить на такі речі… Це в нього початок тільки… За якийсь час він почне нам тут вже й штуки виробляти… Треба дозорцеві сказати, щоб викликали лікаря.

Небавком повернувся до камери Білий. Сівши в куті на підлозі закурив заробленої махорки і задоволено став оглядати одержані в «презенті» від Арбузова речі вбитих смертників: маленьку подушечку, подіравлеиу кулями, та каптан із замоченою у крові підшивкою.

Через півгодини дозорець випустив нашу камеру на двір. Із стиснутим серцем проходжу коло камери, де я сидів перед тим. Двері побиті кулями. В коридорі на стінах — затерті кроваві плями.

На дворі Добровольський підійшов до дозорця і сказав йому про стан Якименка.

Той махнув рукою.

— Ні чорта йому не буде. А — здуріє— відправимо до «сумашедшого дому» й тільки…

Коли заходили, Якименко зупинився на коридорі! став уважно розглядати одну із плям на стіні. Штовхнутий дозорцем — усміхнувся і мовчки пішов за нами.

Під час обіду Якименко Кинув мисочку з пшонянкою й почав кричати, що йому намішали до їди крови розстріляних. За пів години камера заповнилася криком збожеволілого. Він бігав розштовхуючи в'язнів і кричав то про свої домашні справи, то про допити, то про події останньої ночі. Його приборкали й поклали на прічі, обмотавши коцами.

Зайшов вартовий комендант, нічого не сказавши, вийшов. Через якийсь час з'явився лікар ҐПУ жид Перлін. Оглянув хворого, зміряв йому температуру (!) й безпомічно здвигнувши плечима — вийшов.

Того дня зародилася в мене «ідея», завдяки якій, через чотири роки, я вирятувався від смерти.

Маючи в перспективі розстріл або втечу, я включив сюди ще — симуляцію божевілля.

За всіми законами, в тому числі і совітським, невилічимо психічнохвора людина не підлягає судові. Правда, в ҐПУ обставини особливі і всякий закон може бути тут перекреслений, але спробувавши нічого не втрачу. Коли хоч на якийсь час вдасться попасти до психлічниці, то звідти в кожному разі легше втекти, ніж з тюрподу. Постановляю розпочати симуляцію. Адже, коли збожеволів один — нічого дивного, коли збожеволіє ще хтось. Найповажніша була справа з формою «хвороби». Форма, на яку захворів Якименко, не надавалася. Вимагала завеликої, неможливої на довший час, затрати енерґії. Справа Якименка дрібна, він і так був би звільнений, і тому його відразу можуть відправити до лічниці.