Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

Мені ж прийдеться безумовно перебути кілька комісій психіятрів у тюрподі.

Колись я чимало читав з ділянки психіятрії, але як на злість не можу собі ясно пригадати перебігу ніякої підходячої хвороби. Ясне одно, що мушу взяти котрусь із числа «депресивних», щоби не дуже дразнити чекістів. Обізлившися на мене, вони завжди можуть знайти причину всадити мені кулю. А так, у чому я переконався вже, спішити вони з цим не будуть, бо Ґаліцкій сподівається ще видобути із мене дещо цікавого для себе.

Відмовляюся від обіду, лягаю на прічі й повторюю, з деякими змінами, ранішній стан Якименка.

Чую, як Добровольський у розмові з в'язнями запевняє, що камера має вже і другого божевільного. Під час візити лікаря до Якименка, він сказав йому про мене, але той тільки махнув мовчки рукою.

Підвечір Якименка ізолювали до 5-ої камери. Було чути, як він кричав і бив у двері.

Після того, як до нього зайшов Котєльніков з червоноармійцями, стало чути тільки самі крики. Очевидно зв'язали.

Увечері прийшов до мене уповноважчений по українській «контрреволюції» — Харченко. На кілька його запитань — не відповідаю нічого і він підозріло-уважно оглянувши мене — пішов.

Через кілька хвилин Котєльніков викликав Шиманського на коридор «тапчани до восьмої камери занести». Повернувшися, Шиманський в розмовах з в'язнями став аж занадто жалувати мене та все допитувався в мене, чи я не хочу часом їсти або пити.

Коли стали лягати спати, селянин, що спав поруч зо мною, заявив, що він коло мене боїться спати. Забравши свого сінничка, мовчки поліз під прічі, де ще було трохи вільного місця.

Шиманський, що досі спав на підлозі, зірвався, похапцем кинув на звільнене місце свою шинелю і ліг на неї.

— Я не боюся. Я буду його доглядати.

Добровольський, що саме скінчив молитися, підійшов і вп'явся в обличчя Шиманського розлюченим поглядом.

— Злізь зараз же, бо з морди котлету зроблю! З чоловіком нещастя, а ти вже підрядився у Харченка, щоби довідатися, чи він не симулює?

Шиманський, виправдуючися, розгублено захопив шинелю і ліг знову на підлогу.

Добровольський мовчки переніс свою постіль з другого місця на прічах і ліг коло мене. З другого боку була стіна.

Ці два типи досить цікаві, щоби на них коротенько затриматися.

Поляк, Кароль Шиманський, про якого я вже згадував, у час, коли він роз'їжджав по цукроварнях і містечках, провокуючи та віддаючи в руки ГІГУ українську інтеліґенцію — жив переважно у Вінниці.

Ґаліцкій примістив його у мого товариша з підпільної організації — Ріпуленка.

Ріпуленко, молодий ще хлопець, який багато зробив для української справи під час повстань, в цей час виконував надзвичайно поважне й ризиковане завдання організації в аґентурному апараті ҐПУ.

Одного разу, коли Шиманський спав у його кімнаті, Ріпуленко заховав в потайне місце кілька шифрованих записок до других членів організації, що їх одержав із закордону, Шиманський, який, очевидно, мав від ҐПУ завдання стежити за Ріпуленком, тільки притворився був, що спить, і все бачив. Коли ж Ріпуленко вийшов на довший час із хати — він витягнув ті записочки й побіг із ними до Ґаліцкого. Той, сфотографувавши їх — наказав покласти на місце, щоби прислідити, кому Ріпуленко їх буде передавати. Та Ріпуленко, помітивши, що папірці рушені, відразу знищив їх. Через якийсь час його арештували. ҐПУ, не розшифрувавши паперів, могло довідатися про їх зміст, та для кого вони призначені тільки від Ріпуленка. Але він, хоч знав кільканадцять причасних до тієї справи людей, в тому числі і мене, — загинув, не видавши нікого. До розстрілу був присуджений надзвичайною сесією, під час якої Шиманський виступав як свідок. Його спокій та весело-жартівливий настрій перед самою смертю — здивували навіть Арбузова, який його застрелив у ґаражі.

Коли я ще був у 8-ій камері, Арбузов, нанюхавшися кокаїни, а в такі хвилини він любив побалакати, — із захопленням оповів мені, як Ріпуленко сміявся з нього у ґаражі, коли його французька карабінка, через те, що він заклав старі, мабуть колись замочені набої, — три рази підряд засіклася…

Іван Чубан-Добровольський був священиком із с. Семигорода коло Тульчина. Був це ориґінальний тип. Як капітан Лейб-Ґвардії, попав з початку світової війни до німецького полону. Перед війною одружився. Сильна любов та нудьга за дружиною дали йому силу перейти, симулюючи божевілля, всі тортури німецьких воєнно-психіятричних шпиталів, щоби у 1916 році бути виміняним як цілковитий інвалід. У Петрограді його ще кілька місяців витримали у психлічниці, не довіряючи його заяві, що він симулював. Потім дістав довготермінову відпустку. По трьох роках нарешті зустрівся із дружиною, що жила в Одесі. Через те, що вона любила їздити верхи, купив і подарував їй верхового коня. Кінь той, як потім виявилося, був хворий на сап і дружина, заразившися від нього, померла в тяжких муках. А тут наспіла революція. Добровольський до війська вже не вернувся. Пережита трагедія штовхнула його до релігії. Роздавши все, що мав, він, взявши із собою одно Євангеліє — пішов проповідувати слово Боже. Обійшов пішки, без гроша в кишені, Кавказ, Кубань і всю Україну. В 1922 р. скінчив скорочені Богословські курси при Софієвському соборі у Києві і став священиком. Від інших панотців відрізнявся тим, що не носив ні довгого волосся, ні бороди, ні ряси. Ходив у звичайній селянській одежі, яку справили йому прихожани. Жив самітно у селянській хаті. Їв те, що йому приносили по черзі селяни. За виповнення церковних обрядів не брав для себе ні гроша. Сумлінно студіював Богословіе, філософію всіх напрямків і большевицьку літературу. Сам свідомий українець — підняв до високого рівня національну свідомість села. Йдучи за його словом і прикладом, майже все село перестало курити, пити горілку та лаяти «по-московськи».