Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

В сусідній, шостій камері, сидів зукраїнізований німець Василь Шмідт, якого пізніше розстріляли. Одного вечора перевели його до 4-ої камери, залишивши шосту порожньою. Вночі ґрати вихідних дверей стукнули і до камери пройшла група людей. Пізнаю голос Ґаліцкого, що тихенько давав якісь вказівки дозорцеві.

Коли чекісти вийшли — за стіною розляглися кроки приведеного. Полковник Дігтярів! Я добре запам'ятав важкий розмірений крок його ходу.

Арештували його з родиною, як я вже згадував, у Гусятині перед переходом кордону. Знайшли при йому сильно компрометуючі матеріяли. До того ще обтяжили його положення своїми зізнаннями два московські артисти, яким він підготовив перехід кордону, що теж були арештовані перед Збручем. Справа його грозила розстрілом. Але одного дня, ще восени, тюрпод був здивований несподіваним звільненням Дігтярева з родиною. Звільнили голосно, з виповненням формальностей на коридорі тюрподу.

Того дня я був на допиті у Ґаліцкого і бачив на його столі пачку фотографічних відбиток із деяких документів. Для мене було ясним, що ті світлини призначені для доручення комусь, хто має поїхати із певним завданням ҐПУ за кордон.

Коли уночі із восьмої камери я почув, що чекісти тихо привели до тюрподу і повели на гору схлипуючих дітей і дружину Дігтярева, то для мене стало ясним, що з тими «світлинами» поїхав за кордон він, знаючи, що жінка й діти будуть знову арештовані (власне всі вони вільними не були, була переведена тільки комедія звільнення), як заложники, що своїм життям відповідатимуть за його поворот до ҐПУ, Від того часу держали їх захованими від усіх в одній із камер нагорі, не випускаючи зовсім на двір.

Дігтярів після того раз вже з'являвся у тюрподі і побувши одну добу у першій камері — знову зник.

Я чомусь думав, що він не буде настільки наївний, щоби не зорієнтуватися в положенні. Я задобре знав ҐПУ, щоби не сумніватися, що воно по використанні розстріляє його. Чи він не повернеться із-за кордону, сказавши там правду, чи добровільно принесе ҐПУ свою голову, — родині нічого вже він не міг допомогти, ҐПУ тільки використовувало його любов до дітей, не збираючися, звичайно, виповнювати своїх обіцянок.

Цікаво було, чи його ще й на цей раз випустять за кордон, чи вже примкнуть. Якщо він за кордоном «відкрив карти» і хтось допомагає йому закручувати голову ҐПУ, — то можуть ще послати. Але довго це тягнутися не буде, бо Ґаліцкій вже «набрався досвіду» в таких справах. Схвилювання і нервові ходи Дігтярева по камері не змовкали до ранку.

Раненько, як дозорець повів котрусь камеру на двір, під мою визірку підійшов з кухні Добровольський. Кажу йому, щоби улучив хвлину і побалакав через визірку з Дігтяревим. Треба йому порадити, щоби рятував принаймні своє життя. Дружину чи засудять, чи ні, а дітей потримають якийсь час і звільнять. З часом зможе якось із-за кордону заопікуватися ними, чи перевезти їх до себе, а від того, що він доїздиться поки й розстріляють, їм користи не буде.

Дігтярів, очевидно, приняв Добровольського за аґента ҐПУ і розмовляти з ним не захотів.

Коло 8 години Арбузов замкнув Добровольського в кухні на колодку і перевірив чи щільно засунені визірки у дверях камер. Припадаю до своєї дірочки у дверях і бачу, як до. шостої камери пройшли Ліплєвскій, Ґаліцкій і якийсь військовий, очевидно представник «развєдупра» (управа військової розвідки). Пробули там майже до обіду. По їх відході прийшов до 6-ої камери Наг, що ніс папір, ручку і чорнило та прибори до креслення. Пізно увечері Дігтярева повели нагору. Почувся ледве чутний плач дитини. Пішов на побачення з родиною. Коло півночі за ним прийшов фельд'єґер. Старий знову поїхав за кордон, щоби… більше вже не повернутися. (Родину його тримали в тюрподі до весни. Коли дружина та менша дівчинка Вітя важко захворіли, — їх звільнили, віддавши під «опіку» аґента ҐПУ, винницького адвоката Ціолковського, та залишили у спокою до 1928 р.

Другого вечора до 6 камери привезли й в'язниці аж одинадцять смертників, які, коли їх стали забирати до ґаражу, підняли страшний галас і боротьбу. Було чутно, як чекісти, працюючи кольбами рушниць, витягали їх по одному із камери. «Церемонія» розтяглася на добрих півтори години.

Одного вечора до сьомої камери привезли смертницю. Проходячи коло моїх дверей, вона з риданням зверталася до чекістів:

— За що ви мене вбиваєте? Я ж підписала все, бо ж ви казали, що за це звільните мене. Як не жаль вам мене — то хоч дитину свою пожалійте!»