Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

По голосі я догадався, що це молоденька гарна дівчина із Сніткова — Маня Маєвська, яку я знав із Галичини. В 1922 році вона втекла за кордон з партизанським відділом Євгена Овчарука, і вже в 1924 році повернулася нелєґально додому.

Після арешту, ҐПУ заплутало її в справу, у якій, як я добре знав, вона була невинною. Наївна дівчина робила й підписувала все, що їй казали і заплатила за те життям. Свого часу вона сиділа сама у сьомій камері. Вечорами, після перевірки, до її одиночки часто заходив уповноважений Кро Наг, залишаючися там по дві-три години. Дозорець в цей час «делікатно» перебував на ґанку. Стероризована дівчина довірливо приймала його обіцянки про звільнення й… одруження, і не опиралася його «ласкам».

Потім її перевезли до в'язниці. А оце привезли засудженою до розстрілу і посадовили до тієї самої камери.

Зо дві годині із сьомої камери розносився по тюрподі розпучливий плач. Коли прийшли забирати її до ґаражу — плач обірвався. Припавши до дірочки бачу, як Сабо і Котєльніков на руках пронесли зомлілу Маню до виходу…

Пізніше, вже у в'язниці, я довідався про деякі «пікантні» подробиці.

Коли Маня була вже засуджена надзвичайною сесією до розстрілу, в'язничний лікар Зейфман ствердив, що вона вагітна. Тому, що за совітським законом розстріл вагітної жінки відкладається до уродження дитини — довів про це до відома прокурора.

Приїхав прокурор Сталов і почувши, що (за твердженням лікаря) початок вагітности припадає на час, коли Маня була суворо ізольована в ҐПУ, іронічно заявив, що вона там «від Божого духа» не завагітніла та що лікар помиляється.

Лікареві зостало тільки прикусити язик й мовчати.

Незабаром в тюрподі з'явилося кілька нових арештованих — католицьких ксьондзів.

На допити їх брали переважно коло півночі і до камер вони верталися звичайно ранком. Один із них сидів у четвертій камері разом із Добровольським, бо одиночок на всіх не вистарчало. Добровольський, розговорившися із ним, при нагоді передав мені, в чому справа. Арештували майже всіх ксьондзів, які ще досі не попали на Соловки і примушують їх, щоби вони дали свої підписи під відкритим листом полтавськго ксьондза Федуковіча до Папи Римського.

Не витримавши моральних тортурів в арештах ҐПУ, Федуковіч написав, чи власне підписав виготовленого в ҐПУ листа до Папи, в якому від імени католицького духовенства протестував, що генеральний штаб сусідньої держави, нібито через вище духовне начальство, що перебуває за кордоном, примушує католицький клер провадити підпільну політичну працю на користь тієї держави. В тому листі Федуковіч (чи власне автор — чекіст) пояснював свій вчинок тим, що накази із-за кордону займатися нелєґальними політичними справами відривають ксьондзів від душпастирських обов'язків та спричинюють переслідування совітською владою католицької релігії. Підкреслював, що робить це йдучи за голосом свойого сумління без найменшої пресії з боку совітської влади.

Що деякі католицькі ксьондзи-поляки провадили під виглядом релігійних організацій виховно-організаційну національну працю — це був факт. Але що вони робили те із власної ініціятиви, часто всупереч інструкціям свого духовного начальства, — це теж був безперечний, добре знаний ҐПУ факт.

Вся «таємниця» справи заключалася в тому, що у той час (1924-25 роки) большевики повели «генеральний наступ» на католицьку церкву, що так же само, як і українська автокефальна, спираючись на національні засади — була куди сильнішою й більше підпорною, ніж московське «старо» та «живо-церковне» православіє на Україні. Української церкви під той час большевики ще не руйнували, використовуючи її часово як руйнуючий чинник супроти «Тихонівської» — старо-московської. Вдарили по ній, тільки похопившися, що вона, руйнуючи, не руйнувалася сама в боротьбі, як сподівалися комуністи, а стала могутнім чинником поширювання національної свідомости й організації національних сил в Україні.

Арештуючи й висилаючи на північ ксьондзів та замикаючи костели — ҐПУ зустрілося з інтервенціями консулятів деяких держав, у яких католицька релігія була найбільше поширена.

Треба було на міжнародній арені поставити справу так, щоби виглядало, що католицька церква сама дає привід для переслідування (не релігії — а осіб!) і на совітському «екрані» з'явився лист ксьондза Федуковіча, що був видрукуваний в офіційних органах совітського уряду.

Сам Федуковіч, звільнений з-під арешту, в цей час вже спалив себе живцем у Бердичеві, караючи себе за хвилю слабости, але всіх арештованих ксьондзів ҐПУ, не перебираючи в засобах, примушувало давати свої «добровільні», «з власної спонуки» підписи під тим листом.