Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

Щоби налякати арештованого ксьондза, що він дійсно має якусь «справу» — ҐПУ часто перед тим підсилало на їх приходства своїх провокаторів, що видаючи себе за польських підпільників в скрутному становищі, — просили хвилевого притулку чи матеріяльної допомоги. [8] Винницького ксьондза Лєвінского провокував таким способом під час сповіді поляк провокатор ҐПУ Кароль Шиманський, але старий ксьондз «зорієнтувавшися» — вигнав його прилюдно з костела. До речі, цей самий Кароль Шиманський, ставши «Кирилом» — «борцем за українську справу», по виході із в'язниці в Тернополі, обходив у 1933 році українських духовних достойників у Львові від Митрополита Шептицького почавши, і збирав до альбому їх підписи, а до кишені гроші.

До інших ҐПУ підсилало своїх аґенток — молодих дівчат (із польок-комсомолок), а то й мужчин, які поживши під тим чи іншим заподанням якийсь час у ксьондза, — «робили зажалення», що він їх знасилував, чи використовуючи їх «безпомічне положення» — примушував до неморальних чинів. Тоді ксьондзові, хоч він і почував себе невинним, — ҐПУ пропонувало: або він підпишеться під заявою Федуковіча, або йому улаштують прилюдний суд «із забезпеченим доказанням вини», з публікацією в газетах, що для нього рівнозначне моральній смерті.

У сьомій одиночці сидів відокремлено чорноострівський ксьондз Ноновський, якого я знав з виду ще до арешту. Його протримували на допитах цілі ночі. Видно, не здавався. Одного вечора за ним прийшла співробітниця Кро — полька Геля — безгранично вульґарне сотворіння. Коли Арбузов випустив Ноновського із камери, чую як вона клацнувши замком «Мавзера» й вульґарно вилаявшися — пропонує йому йти вперед і не оглядатися. Арбузов задоволено засміявся.

— Дивися, Лєночка, надворі темно… Щоб він тебе по дорозі… (слідує цинічне «припущення»). Бач, який огер!

«Лєночка» відповіла не менш цинічно. Припавши оком до дірочки, бачу, як старий, солідний ксьондз, високо піднісши голову, презирливо стиснувши уста, пройшов до виходу.

На другий вечір до моєї камери несподівано посадили ще одного. Був це ксьондз із с. Війтовець Антоній Келюс. До того часу ҐПУ тримало його кілька днів у якомусь темному закамаркові в центральнім будинку.

Він був надзвичайно поденервований. Довго молився, часом у задумі балакав щось сам до себе.

Моє мовчазне товариство не впливало звичайно заспокоююче.

На другий день, коли ксьондз повернувся із кількахвилинної прохідки по дворі, я з його поглядів на мене здогадався, що Арбузов сказав йому, що я — «божевільний». Але приглядаючися до поведінки Келюса, я бачив, що йому дійсно небагато бракувало до божевілля.

Того самого вечора до нас посадили ще й смертника, старого сивого молдавана Білецкого, якого привезли із в'язниці на розстріл. Дідуган ніяк не хотів вірити, що його сьогодні вже розстріляють, і присікався то до мене, то до ксьондза з наївними розпучливими запитаннями. Засудили його на кару смерти за те, що він переносив із Румунії і продавав священикам ладан, якого в большевії годі було дістати. Одна із пачок відібраного в нього ладану була загорнута в якусь стару відозву закордонної організації московських монархістів і цього було досить для засуду. Коли Білецкий нарешті переконав сам себе, що його таки вб'ють незабаром, попросив ксьондза, щоб той розв'язав йому руки, бо він хоче помолитися. Коли ж Келюс із плачем став розплутувати тремкими руками дріт, у визірку просунулася люфа Арбузового револьвера. Дозорець наказав смертникові сісти в куті і не підійматися. Коли, десь по одинадцятій годині, прийшли за ним, Білецкий якось дивно почорнів на лиці й мовчки пішов, заплітаючи ногами.

Ксьондза ця сцена прибила зовсім, а тут відразу же прийшов уповноважнений Наг і забрав його на допит.

Для мене було ясно, що посадовили його в одиночку з «божевільним» і тримали цілий вечір у камері смертника, щоби пограти йому на нервах і привести до психічного стану потрібного для підписання «листа Федуковіча».

Коли ксьондз після півночі вернувся до камери, я побачив, що з ним зовсім зле. Він став виявляти справдешні об'яви помішання розсудку.

Переконавшися, що дозорець вийшов на ґанок — я тихенько забалакав до Келюса, щоби трохи заспокоїти його.

Він зрадів і припав до мене. Плутаючи думки, став виливати все, що гнітило йому душу.

ҐПУ давно вже пропонувало йому, щоби він став тайним аґентом і давав матеріяли на своїх колеґ. Потім стало вимагати, щоби дав свій підпис під листом Федуковіча.