Елізабет Костова - Викрадачі

— Як ви гадаєте, такий фасон сукні міг бути розповсюдженим?

Анрі Робінсон схопив мене за руку своїми цупкими пальцями, й мені знову згадався батько.

— Гадаю, це мало вірогідно: у ті часи жінки замовляли собі сукні в кравчинь, кожна окремо.

Я прочитав, що написано під репродукцією. Альфред Сіслей написав цю картину за чотири роки до смерті, у Ґрем’єрі, недалеко на захід від села, де мешкав сам — Море-сюр-Луен.

— Можна присісти й хвилиночку поміркувати? — попросив я. — І можна ще подивитися на листи, буквально на секундочку?

Анрі Робінсон дозволив мені відвести його назад до крісла і — з меншим бажанням — вручив мені стіс листів. Ні, прочитати французький текст я не в змозі, навіть слів не розбираю. Прийдеться в номері готелю проглянути мою власну копію, Зоїн переклад. Шкодував, що не захопив той переклад із собою — ясно ж, що його потрібно було взяти! Мері вже збагнула б це, кинувши презирливо: «Це ж елементарно, Ватсоне!» Розчарований, я простяг їх Робінсону.

— Мсьє, якщо дозволите, я вам зателефоную сьогодні ввечері. Можна? Я поміркую над тим, який зв’язок може існувати між фотографією й картиною Сіслея.

— Я теж подумаю, — доброзичливо відгукнувся він. — Сумніваюся, що це багато важить, навіть якщо сукні однакові. Коли ви досягнете мого віку, то знатимете, що врешті-решт це нічого не важить. А між тим Івонна вже чекає нас до ленчу.

Ми сіли навпроти один одного за полірований обідній стіл — столова кімната знаходилася за іншими зачиненими дверима з вітальні, зеленими. Тут було також багато картин, розвішаних на стінах, і фотографії Парижа 1920—1930-х років, у рамочках. Прості й надзвичайно зворушливі види: річка, Ейфелева вежа, люди в темних пальтах і капелюхах-котелках — місто, якого я ніколи не побачу. Курка із цибулею була смачна. Івонна ввійшла спитати, чи до смаку її страва, й залишилася з нами випити півбокала вина, витерши лоба рукою.

Після ленчу Анрі здавався таким стомленим, що я одразу відкланявся, нагадавши, що ввечері зателефоную.

— Ви повинні ще прийти попрощатися, — сказав він мені.

Я допоміг йому влаштуватися в кріслі й ще хвилинку побув з ним. Коли я зібрався йти, він знову спробував підвестися, але я його зупинив і потис йому руку. Раптом він, здається, заснув. Я тихенько підвівся на ноги.

Він покликав мене, коли я вже був у самих дверей вітальні.

— А я вам не казав, що Оде була дитиною Зевса? — Очі в нього сяяли, крізь старече замріяне обличчя проглядав юнак. Я повинен був здогадатися, що саме він вголос скаже те, про що я так довго розмірковував.

— Розумію. Спасибі, мсьє.

Коли я виходив, його підборіддя впало на долоні.

У вузькому номері готелю я влаштувався на ліжку, тримаючи Зоїн переклад:

Я сьогодні й сама трохи стомилася, не можу ні до чого взятися, окрім як писати листа, а вчора мені добре малювалося, тому що я знайшла гарну натурницю, Еме, нашу іншу служницю. Одного разу вона сказала мені, зашарівшись — коли я спитала, чи знає вона Ваш улюблений Лувесьєн, — що сама з найближчого сусіднього села, яке зветься Ґрем’єр. Ів вважає, що мені не слід турбувати слуг і робити з них натурниць, проте де ж іще я знайду таку спокійну модель?

У крамниці поряд з готелем я зміг купити телефонну картку за еквівалент двадцяти доларів — можна багато розмовляти зі Сполученими Штатами, — а також карту автошляхів Франції. По той бік вулиці, на Ліонському вокзалі, я помітив кілька телефонів-автоматів і пішов туди, тримаючи в руках листи, відчуваючи, як наді мною нависає величезна будівля з побитими кислотними дощами статуями. На хвилинку мені заманулося ввійти до вокзалу, сісти на потяг з паровозом, почути, як він свистить і зітхає, тай поїхати з цієї станції в той світ, що був знайомий Беатрисі. Але на ближніх коліях стояли лише три лискучих швидких потяги космічної ери, а всередині вокзалу лунали з гучномовців нерозбірливі об’яви про відправлення.

Я присів на першу, яку знайшов, вільну лаву й розкрив карту. Лувесьєн знаходився на захід від Парижа, якщо хочеш рухатися вздовж Сени слідами імпресіоністів. Декілька пейзажів Лувесьєна я бачив у день приїзду в музеї д’Орсе, в тому числі й одну картину Сіслея. Знайшов я на карті й Море-сюр-Луен, де він помер. Маленька цяточка поблизу — Ґрем’єр. Я втиснувся до телефонної будки й зателефонував Мері. У Вашингтоні була середина дня, але Мері повинна вже повернутися з роботи, малювати або готуватися до вечірніх занять. На моє полегшення, вона відповіла після другого дзвінка.