Елізабет Костова - Викрадачі

Мама сидить не поворухнувшись, тож Оде в пошуках відповіді дивиться у вікно. Але там нікого немає, крім П’єра в чоботях і просторій куртці — він розвантажує свій візок, знімає з нього ящик вина, а хлопець відвозить ящик на ручному візку. Провідник махає П’єру на прощання, свисток потяга верещить один раз, другий… У селі, яке звикло жити за будь-яких обставин, усе спокійно.

— Мамо! — тихим голосом кличе Оде.

Темні очі за вуаллю широко розкриті, налиті сльозами, як і побоювалася Оде.

— Що, моя люба?

— Там… в листі погані новини?

Мати довго дивиться на неї, потім відповідає, голос її трохи непевний.

— Новин немає. Це лист від старого друга, який надійшов надто пізно.

— Це від дядечка Олів’є?

Мама задихається, потім трохи заспокоюється.

— Так, дійсно від нього. А як ти здогадалася, моя миленька?

— Ну, тому що він помер, як я розумію, а це дуже сумно.

— Правда. Це дуже сумно. — Мама складає руки на конверті.

— А він написав тобі про Алжир і пустелю?

— Написав.

— А лист надійшов надто пізно?

— Насправді ніщо не буває надто пізно, — каже їй мама, але ридання заважають їй говорити. Це тривожно, Оде хочеться, щоб подорож скоріше закінчилася, й з ними був тато. Доти вона ніколи не бачила, щоб мама плакала. Мама посміхається частіше за будь-кого з тих, кого Оде знає, за винятком хіба Сумного П’єра. А коли дивиться на Оде, то посміхається неодмінно.

— А ви з татом дуже його любили?

— Дуже любили. Як і твій дідусь.

— Шкода, що я його не пам’ятаю.

— Мені теж цього шкода. — Здається, мама вже опанувала себе. Вона погладжує сидіння поруч із собою, й Оде граціозно пересувається ближче, беручи із собою й хустину.

— А я б теж любила дядечка Олів’є?

— Неодмінно любила б, — відповідає їй мама. — І він теж любив би тебе. Гадаю, ти схожа на нього.

Оде подобається бути схожою на когось.

— А чим схожа?

— Ах, ти така само жвава, допитлива, й руки в тебе вправні. — На хвилинку мати замовкає, вдивляється в Оде тим поглядом, який дівчинці подобається й водночас змушує її зіщулитися: погляд вічі у вічі, прямий, відкритий погляд бездонних чорних очей. Потім промовляє:

— У тебе його очі, любове моя.

— Правда?

— Він був художником.

— Як ти! І таким же гарним?

— Ах, набагато кращим, — стверджує Беатриса, гладячи листа. — У нього був набагато більший життєвий досвід, який він вкладав у роботи, це дуже важливо, тільки свого часу я цього не усвідомлювала.

— Ти збережеш його лист? — Оде вже знає, що не можна просити показати їй листа, хоча їй би сподобалося прочитати про пустелю.

— Напевно. Разом з іншими. З усіма, які спромоглася зберегти. Коли ти виростеш і будеш поважною пані, деякі з них належатимуть тобі.

— А як це вони потраплять до мене?

Мама піднімає вуаль і посміхається, гладить Оде по щоці пальцями — вже без рукавичок.

— Я сама віддам їх тобі. Або подбаю, щоб ти знала, де їх знайти.

— Тобі подобається хустинка, яку подарував мені тато? — Оде розстелює її на білому мусліні свого плаття й важкому чорному шовку маминого.

— Дуже подобається, — запевняє мама. Вона розправляє хустину так, що та закриває лист з його незвичними великими марками. — А стокротки майже такі чудові, як і ті, що ти вишиваєш. Але не зовсім такі, тому що твої завжди виходять живими.

Робінсон сердечно привітався зі мною, коли я знову опинився в його вітальні. Не намагався підвестися з крісла, але на цей раз він вбрався в чорну водолазку, темно-синій піджак і широкі сірі брюки, немов ми збиралися відправитися кудись на ленч, а не сидіти спокійно в його домі. Мені було чутно, як дзвенять каструлі в кухні, куди пішла Івонна, а мій ніс відчував запахи цибулі й олії для смаження. На мою втіху, Анрі одразу попросив у мене обіцянку, що я залишуся в нього на ленч. Я докладно розповів йому про свій візит до музею Ментенон. Він змусив мене напружити пам’ять і назвати всі полотна, які він подарував музею.

— Непогана компанія для нашої Беатриси, — сказав він, посміхаючись.

— Зовсім непогана: Моне, Ренуар, В’юйяр, [155] В’юйяр, Жан-Едуар (1868–1940) — французький художник-символіст. Піссарро…

— У новому столітті її цінуватимуть більше.

Було взагалі важко повірити у нове століття — тут, у квартирі, де книжки й картини знаходяться на своїх місцях вже не менше п’ятдесяти років, навіть рослини, здавалося, не молодші за Мері.

— А Париж відсвяткував пишно, правда? Початок нового тисячоліття, маю на увазі.