Елізабет Костова - Викрадачі

— Ви знаєте, — посміхнувся він, — Оде пам’ятала, як святкували Новий рік у тисяча дев’ятисотому. Їй тоді було вже майже двадцять років. — А він сам тоді ще не народився. Не потрапив у століття її дитинства.

— Можна запитати у вас ще про одну річ, тільки зрозумійте мене правильно. Це може допомогти мені в лікуванні Роберта, якщо ви тільки знайдете можливість виявити таку щедрість.

Він знизав плечима, нічого не заперечуючи — так вибачається шляхетна людина, коли робити цього їй не хочеться.

— Мені цікаво, що ви самі думаєте про причини, з яких Беатриса де Клерваль припинила писати картини. Роберт Олівер — людина з розвиненим інтелектом, він мав глибоко замислюватися над цим. А у вас є власні думки щодо цього?

— Я не маю потреби в теоріях, докторе. Я жив з Оде де Клерваль. Вона мені все відверто розповідала. — Він розпрямився в кріслі. — Вона була, подібно до матері, видатною жінкою, й це питання вельми хвилювало її. Ви психіатр, тож розумієте, що вона, напевно, звинувачувала себе в тому, що мати припинила бути художником. Не кожна жінка здатна пожертвувати всім заради дитини, але Беатриса вчинила саме так, Оде це усвідомлювала, й до кінця життя то був важкий тягар на її душі. Я вам розповідав, що вона сама намагалася малювати й писати олією, але в неї не було таланту до цього. Вона також ніколи нічого не писала про особисте життя своєї матері, як і про своє власне — Оде була професійною журналісткою, обдарованою й дуже сміливою. Під час війни вона описувала події в Парижі для руху Опору — втім, це окрема історія. Проте інколи вона розмовляла зі мною про свою матір.

Я чекав продовження, затамувавши подих, не вимовляючи ані слова, як звик мовчати в палаті Роберта. Врешті старий заговорив знову.

— Це просто неймовірно, що ви прийшли сюди, а до вас Роберт. Я не звик розмовляти зі сторонніми людьми. Але вам я скажу дещо таке, чого ніколи ще нікому не розповідав, тим більше Роберту Оліверу. Коли Оде помирала, вона передала мені цей комплект листів, який ви мені так люб’язно повернули. Разом з ними була записка для Оде від матері. Вона попросила мене прочитати записку й одразу після того спалити, що я й зробив. А листи вона передала мені на збереження. До того Оде ніколи мені їх не показувала. Розумієте, мені було боляче, що вона приховувала їх від мене — я вважав, що між нами немає таємниць. У записці матір розповідала Оде дві речі. Перше: вона любила Оде понад усе в світі, тому що Оде — дитина її найбільшого в житті кохання. Друге: доказ того кохання вона залишила в служниці, Еме.

— Я пам’ятаю це ім’я з листів.

— А ви читали листи?

Мене це здивувало. Потім тільки збагнув — він же цілком серйозно попереджав мене, що час від часу забуває певні речі.

— Так… як я казав вам, мусив їх прочитати в інтересах свого пацієнта.

— А! Гаразд, зараз це не має значення. — Він погладив пальцями підлокітник крісла; мені здалося, що підлокітник уже протерся в одному місці.

— Так ви кажете, що Беатриса залишила щось у Еме?

— Напевно, залишила, але бачте, Еме померла слідом за Беатрисою. Раптово захворіла й, скоріше за все, просто не встигла передати Оде те, що залишила їй мати. Оде завжди вважала, що Еме померла від горя.

— Гадаю, що Беатриса була дуже доброю господинею.

— Ну, якщо вона взагалі була схожою на свою дочку, тоді в неї було приємно працювати.

— І Оде так і не довідалася, що то був за доказ кохання?

— Ні, ми цього так і не знали. А Оде так бажала з’ясувати, що то було. Я розшукував відомості про Еме, із записів у мерії довідався, що її повне імя й прізвище — Еме Ренар, а народилася вона, здається, у 1859 році. Але більше нічого не дізнався. Батьки Оде придбали будинок у тому селі, звідки родом Еме, але по смерті Іва будинок продали. Я навіть не пам’ятаю, як називалося село.

— Значить, вона на вісім років молодша за Беатрису, — зауважив я.

Анрі зручніше влаштувався в кріслі й прикрив очі від світла рукою, щоб краще бачити мене.

— Ви так багато знаєте про Беатрису, — сказав він, не приховуючи свого подиву. — Ви теж закохалися в неї, як Роберт Олівер?

— У мене гарна пам’ять на числа. — Я подумав, що час, напевно, залишати старого, перш ніж він знову стомиться.

— У будь-якому випадку, нічого я не знайшов. Перед тим як померти, Оде сказала, що її мати була найкращою людиною в світі, — він замовк на мить, тому що від хвилювання йому перехопило подих, — за винятком мене. Тож їй, можливо, й не було потреби знати більше.