Елізабет Костова - Викрадачі

— Ендрю? Як ти там?

— Все добре. Я на Ліонському вокзалі. Все просто чудово. — Зі свого місця я бачив крізь скло будки фрески над входом до «Блакитного потяга», що колись називався «Буфетом Ліонського вокзалу» й був найпрестижнішим вокзальним рестораном за часів Беатриси — принаймні, за часів Оде. І сьогодні, сторіччя потому, там можна пообідати. Мені дійсно було шкода, що Мері немає тут, поруч.

— Я знала, що ти зателефонуєш.

— А ти що робиш?

— Ой, пишу, — відповіла вона. — Акварелі. Натюрморти мені наразі щось набридли. Коли ти повернешся, нам неодмінно потрібно поїхати на природу й писати пейзажі.

— Згоден. Ти сама вирішиш, коли це зробити.

— А в тебе все добре?

— Добре, хоча я тобі телефоную тому, що виникла певна загадка. Привід поламати голову — на зразок Шерлока Холмса.

— Тоді я краще буду твоїм Ватсоном, — відповіла вона, сміючись.

— Ні, ти завжди мій Холмс. Ось тобі задача. У 1895 році Альфред Сіслей написав сільський пейзаж. Там є жінка, яка йде від глядача, на ній темна сукня з особливим орнаментом на нижній прузі, на кшталт давньогрецьких геометричних візерунків. Я бачив картину в Національній галереї — можливо, вона й тобі знайома.

— Я такої не пам’ятаю.

— Так ось, я гадаю, що вона вдягнена в сукню Беатриси де Клерваль.

— Що таке? Звідки ти можеш це знати?

— У Анрі Робінсона є фото, де вона саме в цій сукні. До речі, він чудовий. І про листи ти все вірно вгадала. Роберт привіз їх з Франції. Не хочеться говорити, але він поцупив їх в Анрі.

Вона хвилину помовчала.

— І ти їх повернув?

— Звісно. Анрі так зрадів, що вони знову в нього!

Вона, напевно, міркувала про Роберта й про те, що відкривається все більше скоєних ним злочинів, але потому сказала:

— Навіть якщо ти впевнений, що це та сама сукня, що з того? Можливо, вони були знайомі й вона просто позувала йому?

— Село, в якому він її написав, зветься Ґрем’єр, це батьківщина її покоївки. Анрі мені розповів, що коли Оде, Беатрисина дочка, помирала, вона сказала Анрі — ти слідкуєш за думкою? — що Беатриса залишила покоївці дещо важливе, якийсь доказ її любові до Оде. Але Оде так ніколи й не з’ясувала, про що саме йшлося.

— Ти хочеш, щоб я поїхала разом з тобою до Ґрем’єра?

— Було б непогано. А ти вважаєш, що мені слід туди поїхати?

— Не розумію, як тобі вдасться розшукати будь-що в цілому селі, та ще й після такого тривалого часу. Можливо, один з них там похований?

— Можливо, Еме — втім, я не впевнений. Гадаю, що вся родина Віньйо похована в Парижі.

— Має бути так.

— А як ти гадаєш: я це роблю для Роберта? — Мені хотілося знову почути її голос — заспокійливий, рідний, насмішкуватий.

— Не кажи дурниць, Ендрю. Ти робиш це задля себе, й цілком те усвідомлюєш.

— І ще трохи задля тебе.

— І трохи задля мене. — Вона замовкла по той бік безкінечного трансатлантичного кабелю — чи тепер користуються супутниковим зв’язком? Мені спало на думку, що раз я все одно в телефонній будці, то потрібно зателефонувати й батькові.

— Гаразд, я поїду туди ненадовго, це зовсім близько від Парижа. Напевно, туди легко дістатися. Шкода, що навряд чи вдасться побувати й в Етреті.

— Можливо, колись ти зможеш поїхати й туди — як доведеться. — Тепер її голос звучав напружено, вона відкашлялася. — Я збиралася зачекати до твого повернення, але можна, я скажу тобі дещо прямо зараз?

— Зрозуміло, можна.

— Я не зовсім розумію, з чого починати, тому що вчора з’ясувалося — я вагітна.

Я стояв і стискав у руці слухавку, відчуваючи лише, як тремтить усе тіло.

— І це…

— Це абсолютно точно.

Я мав на увазі дещо інше.

— І це…

Перед моїм внутрішнім поглядом відчинилися двері, й з’явилася величезна постать, хоча двері будки були щільно зачинені.

— Це твоя дитина — ти ж це хотів запитати?

— Я…

— Дитина не може бути Робертовою. — В її голосі я чув рішучість, твердий намір говорити прямо, майже бачив, як тонкі пальці стискають слухавку по той бік океану. — Не забувай: я багато місяців не бачила Роберта й не бажала бачити. Кому-кому, а тобі відомо, що я ніколи не приходила відвідати його. А нікого іншого немає. Лише ти. Ти знаєш, що я користувалася запобіжними засобами, але ніщо не дає стовідсоткової гарантії. Досі я ніколи не була вагітною. Ніколи в житті. Я завжди була дуже обережною.

— Але я…

— Ти не хочеш нічого сказати? — Вона нервово засміялася. — Висловити свою радість? Жах? Розчарування?

— Зачекай хвилину, будь ласка.