Елізабет Костова - Викрадачі

Швидкі широкі мазки дозволяли ясно побачити контраст між витонченістю лебедя й брутальністю двох людей. Обличчя того, хто був вищим на зріст, я вже вивчав у Національній галереї: то було обличчя торговця творами мистецтва, який лічив монети, а тепер був азартним, зосередженим на своїй здобичі. То був Жільбер Тома, а інший персонаж мав бути його братом. Небагато я бачив картин, написаних так майстерно, як і написаних з таким відчаєм. Можливо, вона відвела собі на картину тридцять хвилин — можливо, тридцять днів. Вона багато міркувала про свій твір, а потім зробила його швидко й пристрасно. А після цього, якщо Анрі не помилявся, відклала пензель і більше не бралася за нього.

Напевно, я дуже довго стояв там, прикутий до місця, все вдивлявся, тому що раптом відчув, як мене опанувала втома, безнадія спроби збагнути чуже життя. Ця жінка намалювала лебедя, для неї він мав щось означати — а що саме, про те ми не довідаємося. Та й великої ролі воно не відіграє, грає роль тільки сила й пристрасність самої картини. Вона померла, а ми живемо, колись і ми помремо теж, але після неї залишилася картина.

Потім я подумав про Роберта. Він ніколи не стояв перед цією картиною, перед загадкою її пристрасті й страждання. Чи ж стояв? Скільки часу поряд не було старого й незалежного Анрі Робінсона? Я досі бачив у квартирі лише один туалет — при самому вході, а тут, біля спальні, не було нікого: квартира стара, тут повно поворотів і закутків. Завагався б Роберт відчинити двері? Ні. Напевно, він бачив «Викрадачів лебедів». Інакше чом би повернувся до Вашингтона в такій люті, яка незабаром вилилася в напад у Національній галереї? Я згадав портрет Беатриси в Ґрінхілі: її посмішку, руку, яка стискає шовковий халат на грудях. Роберт бажав бачити її щасливою. «Викрадачі лебедів» були сповнені загрози й передчуття пастки, а можливо, й помсти. Цілком ймовірно, що Роберт витлумачив її горе в такий спосіб, в який я, дякувати Богу, ніколи не зможу. Йому потреби не було дивитися на цю картину, щоб зрозуміти горе Беатриси.

Тоді я згадав Робінсона, що залишився в своєму кріслі, й повернувся до вітальні. Я знав, що більше ніколи не побачу «Викрадачів лебедів». Дивився на них п’ять хвилин, і ці п’ять хвилин змінили моє бачення світу.

— Ага, вона справила на вас враження. — Він схвально змахнув руками.

— Ще б пак.

— Ви згодні, що це найкраща робота Беатриси?

— Ви знаєте краще за мене.

— Я вже втомився, — сказав Анрі (так само, як і Кайє сказав нам з Мері, одразу пригадалося мені). — Але мені хочеться, щоб ви знову прийшли до мене завтра, після того, як побачите мою колекцію в музеї Ментенон. Тоді ви будете здатні сказати мені, чи я зберіг для себе найкращу з картин.

Я квапливо підійшов потиснути йому руку.

— Вибачте за такий тривалий візит. Повернутися сюди — велика честь для мене. О котрій годині завтра?

— О третій годині я лягаю перепочити, тож приходьте вранці.

— Дуже, дуже вам вдячний.

Ми знов потисли руки, він посміхнувся — о, ці прекрасні вставні зуби.

— Мені сподобалася наша розмова. Можливо, я все ж таки пробачу Роберта Олівера, врешті-решт.

Музей Ментенон знаходився в Пассі, поблизу Булонського лісу й, напевно, неподалік колишнього дому родини Беатриси де Клерваль, але як той дім розшукати, я й гадки не мав, а спитати Анрі забув. Але в будь-якому разі музею там немає; гадаю, що своєю короткою кар’єрою вона не заслужила бодай меморіальної дошки. Я поїхав на метро, а потім кілька кварталів пішки, через парк, повний дітлахів у яскравих курточках — вони юрмилися на гойдалках і новітніх спорудах для лазіння. Музей був розташований у високому кремовому будинку дев’ятнадцятого століття зі стелями, прикрашеними багатою ліпниною. Я поблукав залами першого поверху, пройшов галереєю робіт Мане, Ренуара, Дега, багато з яких я до того не бачив, потім потрапив у меншу залу, де зберігався дар Робінсона — колекція картин Беатриси де Клерваль.

Вона написала набагато більше, ніж мені здавалося раніше, почала малювати зовсім молодою: найпершу в колекції роботу було написано, коли їй ішов вісімнадцятий рік. Тоді вона ще жила разом зі своїми батьками й навчалася у Жоржа Ламеля. Перша спроба виявилася досить живою, хоча їй ще бракувало майстерності пізніших робіт. Працювала вона наполегливо — не менше, ніж Роберт Олівер, захоплений нав’язливою ідеєю. Я уявляв собі Беатрису дружиною, молодою господаркою в сім’ї, навіть коханкою, але забув, що вона мала бути наполегливим і працьовитим художником — інакше не написала б стільки картин і не покращувала б рік у рік техніку живопису. Там були портрети її сестри, часом з маленькою дитиною на руках, були чудові квіти, можливо, з власного саду Беатриси. Були маленькі малюнки олівцем, дві-три акварелі: сад, узбережжя моря. Був і портрет радісного Іва Віньйо, щойно одруженого.