Елізабет Костова - Викрадачі

Він пильно подивився на мене, немов зважував усе, що вже розповів. Сказав він мені щось не до кінця, вигадав щось? Цього я ніколи не дізнаюся. Він торкнувся пальцями підборіддя.

— Я не показав її Роберту Оліверу й тепер радий, що не показав.

— Хіба він не просив вас показати картину? — Це виявилося для мене повною несподіванкою.

— Гадаю, йому не було відомо, що картина належить мені. Про неї мало хто знає. Насправді це суто особиста інформація. — Сказавши це, він рвучко підняв голову. — А звідки вам про це відомо? Як ви довідалися, що картина в мене?

Мусив тепер розповідати про те, що потрібно було б розповісти раніше, а я побоювався, що це роз’ятрить старі рани.

— Мсьє Робінсоне, — почав я, — я збирався сказати це на початку нашої бесіди, але не був упевнений, чи варто… Я їздив до Мексики, зустрічався там з Педро Кайє. Він поставився до мене вельми приязно, як і ви, через нього я й довідався про вас. Він просив передати вам дружній привіт.

— А, цей Педро з його привітами! — Але посмішка в нього була майже пустотлива. Ці двоє, по різні боки Атлантики, досі залишалися друзями, з усіма спогадами про колишнє, давно пробачене суперництво. — Тож він розповів вам, що продав Оде «Викрадачів лебедів», а ви йому повірили?

Тепер я дивився на нього з великим подивом.

— Дійсно, він саме так і сказав.

— Гадаю, що він, бідолашний, і сам у це вірить. А сказати правду, це він якраз намагався купити картину в Оде. Вони обоє вважали, що ця картина надзвичайна. Оде придбала її на розпродажі маєтку Армана Тома, власника галереї в Парижі. Ця робота ніколи не виставлялася раніше, що здається дивним, і після того її теж не було на жодній виставці. Оде ніколи й нізащо б не продала її Педро чи комусь іншому, тому що матір їй говорила — це єдина справжня картина з усіх, які вона написала. Не знаю, як це полотно потрапило до Армана Тома. — Він зімкнув руки на листах, що лежали в нього на колінах. — «Викрадачі лебедів» — з небагатьох картин, які лишилися після занепаду підприємства братів Тома: старший брат, Жільбер, був непоганий художник, але нікчемний ділок. Про них згадується в листах Беатриси й Олів’є, пам’ятаєте? Мені завжди здавалося, що вони мали бути людьми корисливими. У жодному випадку не друзі живописців, на відміну від Дюран-Рюеля. Врешті вони й прибуток мали набагато менший, їм бракувало його смаку.

— Дійсно, я бачив у Національній галереї дві картини пензля Жільбера, — відгукнувся я. — Зрозуміло, включаючи «Леду», яку намагався пошкодити Роберт.

Анрі Робінсон кивнув.

— Можете піти подивитися на «Викрадачів лебедів». А я краще залишуся тут. Я ж її бачу кілька разів на день. — Він простяг руку в бік зачинених дверей у протилежному кінці вітальні.

Я пішов до дверей. За ними була маленька спальня, напевно, самого Робінсона, судячи з ліків, які стояли на комоді й на тумбочці біля ліжка. Двомісне ліжко застелено зеленим шовковим покривалом. Завіси того ж кольору з боків єдиного вікна, знову полиці з книжками. Сонячне світло тут було неяскраве, і я ввімкнув електричне освітлення, відчуваючи, що очі Анрі стежать за мною й не бажаючи зачиняти двері, які нас розділяли. Спершу мені здалося, що над ліжком, у головах, зроблено вікно, яке виходить у сад, а потім побачив там намальованого лебедя. Й одразу збагнув, що то дзеркало, а в ньому відбивається єдина в цій кімнаті картина, повішена на протилежній стіні.

Тут я був змушений зупинитися, тому що мені перехопило подих. «Викрадачів лебедів» нелегко описати словами. Я сподівався побачити красу, але не очікував зустрітися зі злом. Полотно було чималеньке, приблизно метр двадцять майже на метр, типова для імпресіоністів яскрава палітра барв. Картина зображувала двох чоловіків, неохайно одягнених, темно-русявих, губи в одного з них були якимись дивно червоними. Вони тихенько підкрадалися до глядача й до лебедя, який з’явився, наполоханий, з очерету. Спало на думку, що це перевернутий переляк Леди: тут лебідь був не звитяжцем, а жертвою. Беатриса написала птаха швидкими живими мазками, так що й самі кінчики крил здавалися живими. Лебідь вимальовувався неясною постаттю, що поспішала врятуватися з гнізда, внизу вгадувалися пелюстки лілій і сіра вода, вигин білих грудей птаха, сіре коло навкруг витріщеного чорного ока, жах від неможливості полетіти, під жовто-чорною ногою вирує потривожена вода. Викрадачі вже надто близько, руки вищого на зріст чоловіка ось-ось зімкнуться на натягнутій, мов струна, шиї лебедя; нижчий, здається, налаштувався кинутися вперед і схопити птаха за тулуб.